пише визначний історик, науковець Д. Дорошенко – “ця держава перейнявши культурно національні традиції Київської Русі свою політичну й соціальну революцію розвивала як сильним впливом тих відносин які існували в середній Європі. Хоч Роман і провадив жорстку боротьбу з боярам, але зломити їх політичного значення та їх економічної сили не міг. Політичні завірюхи першої половини ХІІІ віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому Данилові, на верху його успіхів раз - у - раз доводилося рахуватися з боярською олігархією.” Не дурно літописець в одному місці каже, “галицькі бояри називали Данила князем а насправжки сами в своїх руках держали всю землю. Дояре навіть завоювали собі право роздавати землі і Данилові разом з Васильком довелося боротися з ними за право роздавати виробку учасників з сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією яка прийняла в свої ряди декого з дрібних збіднілих князів які ставали на службу до галицьких князів і звалися “служебники князями””. Бояри як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія Болеслава Тройдиновича але й обох останніх князів з дому Данила – Льва ІІ та Андрія, щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, яку уже було згадувано, вели землеволодіння, котре приносило значні доходи сільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагачення служили й виші адміністративні посади, зв’язані з одержанням прибутків з доходів з землі, так звані “кормління”. Головною робочою силою по маєтностях були люди не вільні, раби, або на-пів вільні, які не мали права вільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися під польським впливом кметами. Вони поділилися на данників, які платили дань князям або боярину і на службових, які були зобов’язані на користь земельних власників різними службовими повинностями. В середині ХІV ст. Перехід Галичини під польську владу потягнув з 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.
В той час як на заходів виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись об’єднати принаймні Західно - Українські землі й Правобережжя - на сході, над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.
Татарський погром, плинув на зміну політичних відносин на цілім сході Європи. На землях великоруських, що об’єднувалися головним чином біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона завершили політичний занепад. Наддніпрянщини з її осередком Київщини. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив із північною Суздальською Руссю: розірвалися зв’язки династичні, політичні, економічні, й культурні. Історичні шляхи народів українського й руського розходяться.
Коли вже говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну – Русь, перш за все постає питання – на скільки справді ця країна повела до запустіння наддніпрянської України й до зв’язаних із цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? В російській історіографії установився був погляд, ніби по татарській приклад, Ключевський так просто й каже: “запустіння наддніпрянської Русі, почавшись у ХІІ віці, було довершено татарським погромом 1240 року. З цього часу старі обласні цієї Русі, колись там густо залюднені, на довгі часи обертають в пустинно з мізерними останками прежнього населення”. В залежності від такого погляду повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини Українців з Підкарпаття. Польська історіографія, особливо з ХІХ ст., також піддержувала цій погляд, щоб довести засмуги польського елементу в ділі колонізації “руської пустині” й завершення на ній культурного життя.
Вже історія Г – В держави ХІІІ ст. тісно в’яжеться з новим політ – їм чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світу.
Цим чинником була Литва. Ще в ХІІ ст. супроти систем руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і мало важливим сусідом.
В ХІІІ ж столітті вона об’єднується в другу державу, здобуває чим раз більше значення, а з початком ХІV ст. виступає вже в ролі “збирача розбитих білоруських і українських земель”, як пише Д. Дорошенко. В житті народів з цього часу і аж до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючи роль, а з білорусами вона тісно зв’язана й до сьогодні. Все те примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальні огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державною й українського народу, була тогоспільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський український і білоруський.
Українські землі (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля та Волинь) у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського у 60-70 роках ХVІ ст. – 1569 рік.
Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ВКЛ) трактують до кінця ХV ст. федерацією окремих земель під верховенством великого князя Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а з 1501 р. –парламентська шляхетська республіка. Зважаючи, що ВКЛ у ХІV – ХVІ ст. успадкувало традиції Київської Русі (державні, культурні, правничі) та те, що слов’яни (Західна і Південно-Західна Русь) становили основний демографічний потенціал країни, окремі сучасні дослідники поділяють оцінки представників дожовтневої української історіографії