Українські землі що до 1471 року мали широку автономію продовжували використовувати Руське право – “Руську Правду”. З кінця ХV ст. з’явилося писання литовське право, яке виросло і розвинулося на групі староруського права, та його судової практики. Литовський статут у редакціях 1529, 1566, 1588 рр. – кодекс законів ВКЛ що визначив конституційні положення державного устрою, містив зводи цивільного, карного та сімейного права.

Крип’якевич І.П. вважає що два століття прожиті у ВКЛ мали позитивне значення для формування українського народу та його державності.

М. Грушевський наголошував, що Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, потім в литовсько-польський ХІV-ХV ст.

М. Брайкевич трактує друге Українське королівство втіленням невмирущого потягу українського народу до державності ліквідація якої у 1471 р. висловила неодноразові виступи української знаті, спрямовані на відродження української державності у складі ВКЛ.

ІІ. (4). В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішого з’єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство під свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, що були невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, як мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо буде укладена тісніша унія з Полькою. Таким чином у самому Великому князівстві. Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани Литовських самостійників. В обороні державної незалежності Великого князівства виступала вже тільки невелика група литовських і українських попів. Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин, то перебачали поширення впливів католицької церкви.

Король і великий князь Жигмонт Август під натиском поляків скликав 1569р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовські князівство мало бути сполучене з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільним сеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація і судівництво.

Як пише М. Гришевський в своїй праці “Історія Русі”: “Котрі землі переходили під Польшу, заводили там поляки польські порядки: спочатку в Галичині, потім – на Поділлі, а тепер і по всій Україні. А були ті порядки для українських людей простих – дуже добрі, деякі гірші, ніж були в державі”.

Одним з важливіших наслідків Люблінської України, для українського народу було те, що Українські землі ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до Польщі (Галичина, з Холмщиного), знайшлися тепер разом в одній державі і, не вважаючи на певні різниці в політичному й соціальному устрою, змогли знову тісніше зблизити і впливати взаємно, перш за все на полі духовної культури. Ослаблений матеріально, український елемент західноукраїнських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріальну піддержку східноукраїнських областей, за дуже короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загальнонаціонального відродження українського народу.

“Український, а навіть литовський (поки литовські кати не почали заводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати й за своєю власною державою, та нічого, робити: тепер усім рядним поляки, а українці не мали ні в чім голосу.

Поляки були католики, а мали то собі за обов’язок, щоб свою католицьку віру ширити, а інші віри тіснити, аби люди на католицьку віру переходили; так учили їх духовні, і так їх королі та пани старались робити. Українці ж були православними, і для того у всім мали прикрості і не було їм ходу ні в чім”.

Вже в кінці ХVІІ століття нові форми політичні й соціально-економічного укладу життя, які стали закріплятись на східноукраїнських землях після Люблінської унії, починають викликати до себе опозицію з боку глибоких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоро переходить в одверті конфлікти, які згодом ускладнюються ще й через питання релігій. В цих конфліктах українського населення з новим режимом козаччина відіграла провідну роль. Тут ми підходимо до одного з основних питань нової української історіх,до козацько-польської боротьби, що займає дуже значне місце. Нема нічого дивного, що обидві сторони мають неоднакові погляди на причини й навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох суспільних, споріднених і близько історичною долею народів. Не залишилося безпосередньо й третя сторона – російська, для якої утиски над українським народом, а особливо над православною вірою в старій польській Речі Посполітої, служили немов історичним оправданням тих утисків, яких зазнавала польська народність у Росії після упадку Речі Посполитої й невдалих польських повстань.

Запорізька Січ, в середині ХVІ ст. – середину ХVІІ ст. була козацькою демократичною республікою. Українська державність, що існувала у вигляді широкої автономії у складі Великого князівства Литовського (до кінця ХV ст.) не була знищена: вона перейшла в інші соціальні підвалини.

Козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливих умов українського життя ХV і ХVІ століть на степовім пограниччі в суспільстві з татарським Кримом. Процес її зародження й формування був довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були мало помітні й не піддавалися за фіксуванню тим більш, що саме життя козаччини проходило в глухих степових просторах, Делано від культурних осередків. Це привело, до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то на питання. Як вона повстала й звідки взялася, ніхто не умів дати ясної й точної відповіді. А