тим часом інтерес до повстання козаччини, до її походження, виник в початку ХVІІ віку, коли ще не раніш. Польські й чужоземні писемними, стаючи перед фактом існування оригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої вони піде не могли знайти, пробували по свойому пояснити звідки взялися козаки й хто вони такі. Від них не відставали й самі козацькі літописці. В дусі понять свого часу й ті, й другі старались пояснити назву та походження козаків, від якогось імені, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-Литовський Хроміст другої половини ХVІ віку Матвій Стрийкивський виводив козаків од якогось стародавнього ватажка “Козака”, що мовляв, щасливо боровся з татарами. Польський історик ХVІІ ст. Павло Плацький і Веспасіли Коховський виводили назву козаків від слова “Коза”, бо вони були такі ж прудкі, проворні, як, кози. Григорій Грабянський козацький літописець початку ХVІІІ ст. виводив козаків від хозар, а другий козацький літописець Петро Симоновський, з другої половини ХVІІІ ст. вичитавши у одного римського географа, що на Кавказі була область Гірканія, вважав її за батьківщину козаків, бо hircus по латині означає козел, от же звідти, і пішли козаки. Були й інші, не лише фантастичні теорії походження козаків.
Дехто з старих письменників наприклад, польський історик ХVІ ст. Мартін Бєльський, французький інженер Боплан (автор відомого “Опису України” 1940р.) і наш козацький літописець Самійло Величко з початку ХVІІІ віку вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч тож, як і Величко, називали його сарматами або козаками.
П. Куліш у своїм “Першім періоді козацтва аж до ворогування з шляхами” (1868р.), а потім і в “Исторяй возсоеднанія Руси” (1873р.), говорячи про походження козаччини, підкреслював про козаччина була продуктом степового життя. Козаки були волками-добичниками: вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обібраних ними: отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім здобували в городах продукти свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добре пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони здобичниками татарськими. Козацька верства складалася з різних елементів українського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці ХV віку. Пограничні старости використовували козаків для своїх завдань, охорони пограничних областей від татар.
Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним суспільством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була навженної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу.
Але хоч козаччина має певні сталогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її неможна безпосередньо від них виводити, як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лиш в ХVІ столітті й остаточно приймає певні вироблені форми лише на порозі ХVІ та ХVІІ століть. Справді короткий огляд умовин, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це стал показують документи, впевні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які й були загальною прийняті в українській науці.
Степові здобичники – воїни дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХІV ст. у поливицькому словнику і в актах кримських і тайських колоній, а йшло 1490р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичи і боротьби з татарами. “Їздили в козацтво”, “козакували” означало промишляти в степах. Унія козаків спершу не означала якогось стажу чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли. Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перший фортифікації поклав тут князь Дмитро Вишневський, волинський магнат, що для боротьби з татарами зібрав кілька сот козацьких охотників. Він побудував невеликий замок на острові маній Хортиці і тут двічі оборонявся від татар (1557р.) Вишневецький уклав широкі плани боротьби з турками і татарами за допомогою Литви та Московщини і організували похід на Крим. Але пізніше втрутився в молдавські справи, попав у турецький полон і в 1563р. був покараний смертю в Константинополі.
Дальнішу організацію Запорозького Війська проводили вже народні ватажки, мало відомі з імен і дія. Військовий центр, Січ, переходив з острова на острів, врешті і осів на Микитиному Розі, в Базавлука. Це був замок на зразок інших українських замків, обведений валами і палісадами, з балтами і стрілемцями, укриплений артілерією. Запорожці жили на Січі у простих куренях або промишляли по угодах, татарських переправах, зимовищах. Під кінець ХVІ ст. жило вже тут кілька тисяч людей.
Упродовж дальшого часу на Запоріжжі зорганізувався окремий військовий і соціальний устрій. Доступ на Січ мав кожний, хто тут бажав поселитися: “З віків за пороги вільно кожному приїхати і виїхати хоч би як він називався”. Були тут вояки з різних частин, селяни, міщани, давні студенти чи бурлаки, шляхта, навіть панове з визначених родів. Одні приходили для здобичи і степового господарювання, інші – для боротьби з татарами і лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища, щоб затерти своє походження і минуле. Молоді хлопці проходили час проби як джури і досвідчених войовників, хто до війська не підходив, того з Січі відсилали.
Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами і мали ті самі права.
Запорізька Січі на думку М. Брайчевського, бере на себе функцію носія української державності і створює козацьку республіку з послідовним демократичним устроєм. (обрання на