Гуцуляк Григорій Петрович, 1928 року народження, с. Фатовець, Коломийського району, українець, освіта початкова. Заарештований 24 червня 1948 року. Звинувачення: член молодіжної ОУН, розповсюджував біфони, отримав завдання вивісити два чорні прапорці з нагоди річниці смерті Євгена Коновальця. Особливою нарадою при МБД СРСР 11 вересня 1948 року засуджений на 10 років позбавлення волі. Реабілітований13 жовтня 1989 року (8993 П.)

Іванишин Йосип Іванович, 1912 року народження, с. Велика Кам’янка, Коломийського району, українець, освіта початкова. Заарештований 09 серпня 1948 року. Звинувачення: переховував вояків УПА і членів ОУН. Військовим трибуналом військ МВС Станіславської області 27 серпня 1948 року засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років порушення в правах з конфіскацією майна. Реабілітований 9 лютого 1994 року (13359 П.)

Кушнірчук Дмитро Михайлович, 1905 року народження, с. Велика Кам’янка, Коломийського району, українець, селянин. Заарештований 22 червня 1948 року. Звинувачення: Військовим трибуналом військ НВС Станіславської області 21 липня 1948 року засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років порушення в правах з конфіскацією майна. Реабілітований 30 грудня 1993 року (13355 П.)

Огородничук Василь Петрович, 1922 року народження с. Велика Кам’янка, Коломийського району, українець, освіта початкова. Рядовий 359 – 20 ЗСП 14-ї ЗСД (м. Вижній Волочек Калінінської області, Росія). Заарештований 24 червня 1944 року. Звинувачення: член ОУН, псевдо – Білий. Особливою нарадою при НКВС СРСР 6 січня 1945 року засуджений на 8 років позбавлення волі. Реабілітований 24 червня 1993 року (11717 П.)

Ткачук Михайло Юрійович, 1926 року народження, с. Велика Кам’янка, Коломийського району, освіта неповна середня. Заарештований 22 червня 1948 року. Звинувачення: збирав продукти для УПА. Військовим трибуналом військ НВС Станіславської області 28 липня 1948 року. Засуджений на 25 років позбавлення волі на 5 років порушення в правах конфіскації майна. Реабілітований 30 грудня 1993 року (13351 П.) [45, с.28].

В липні-серпні 1944 р. німецькі війська покинули, відступивши, наш край, і на їх місце знову повернулися радянські власті, так звані "Другі совіти". Але аж до закінчення війни у більшовицької влади в селах і містечках не вистачало потрібної збройної сили, щоб побороти повстанську армію. В селах фактично існувало двовладдя. З райцентру тиснули чим скоріш утворювати сільську раду, а зважитись комусь на цей ризикований крок, щоб стати головою, було непросто. Головами сільрад ставали переважно ті, хто мав гарантії від місцевого підпілля ОУН. Про те, що голови працюють під тиском двох протилежних сил, добре знала і районна влада, але наразі мусила з тим миритися, бо інакше не було б нічого. Пізньої осені 1944 р. відділи УПА змушені не раз проводити виснажливі оборонні бої з внутрішніми каральними військами СРСР.

Перші широкі операції проти УПА почалися взимку 1944-45 рр., коли більшовики кинули в Карпати цілі поліційні дивізії. Операції повторювалися впродовж 1945 року. Найбільшою операцією проти УПА було велика блокада взимку 1945-46 рр. Від 1947 року почалася демобілізація відділів УПА. Після чого вояки і старшини УПА поповнювали ряди збройного підпілля. Залишилися тільки команди та невеликі відділи для спеціальних завдань [45, с. 14].

Згідно з наказом Головного Командира УПА генерала Тараса Чупринки з датою 3 вересня 1949 року розв'язано останні бойові відділи та штаби. Таким чином вже з кінця 1949 року бойові ації відбувалися тільки в рамках збройного підпілля, бо регулярних частин УПА вже не мала. І хоч українське підпілля зазнало великих втрат, боротьба тривала ще кілька років.

Більшовицька влада не забула, та й не могла забути про свої наміри все-таки доконати селянство і зробити його господарку колективізованою. Вона знову вдається до практики примусового переконання вступати до колгоспу.

Репресивна комуно-московська система, що брела по українській землі по коліна в крові, десятиліттями забороняла навіть згадку про хресний хід мільйонів українців по безмежних гулагівських таборах, а жахливу правду заливала брудна повінь величезної брехні та історичних перекручень. Україна позбувалась своїх кращих синів і дочок, відбувся геноцид української нації. Однак народ не скорився і ціною великих втрат домігся своєї Державності.

Мешканці села Велика Камянка теж чинили опір фашистам, були розвідниками, звязковими. Однією з таких мужніх людей цього села була М. Вівчарук – звязкова під всевдонімом “Калина” [50, c.4].

Її батько –Іван Флис, народився 1902 р. в с. Підмихале, що розбіглося вздовж мальовничої Лімниці, був освідчений, начитаний, але через громадську діяльність його переслідували поляки і він змушений був переселитися в 1929 р. до родинного с. Велика Кам’янка, за 14 кв від Коломиї. Було у них троє дітей. Найстарша – Гануся (1927 р.), в 1943 р. вступила до Станіславського сільськогосподарського ліцею, де стала членом юнацької ОУН, розклеювала в місті протинімецькі летючки, розповсюджувала підпільну літературу. Тоді у с. Велика Камянка вже існувала підпільна націоналістична група, керівником якої був Дмитро Харук (Максим).

До нього часто проходив районний провідник ОУН – Юркеквич (“Тятива”) і з ним почала співпрацювати Ганна, яка вибрала собі псевдо “Калина”. Вона почала проводити свою підпільну діяльність. Коли