Може це більше стосується східноукраїнського села, яке стогнало під п'ятою більшовизму триваліший термін — понад 70 р., а галицьке село трохи довше зберігало свою природність, менше піддавалося колгоспницькій ідеології — десь 30-40-45 р. Але й цього виявилось не достатньо, щоб убити в селянинові почуття господаря. Та й як було не убити, коли працю обліковували в колгоспах трудоднями, розрахунок робили в кінці господарського року, тобто тоді, коли розрахувались з державою, та приберігали щось на насіння та на годівлю худобі. Після цього колгоспникові припадало на трудодень кілограм збіжжя чи цукру, тобто виплачувалась в основному натуроплатою і виходило ще й так не раз, що колгоспник завинив артілі.

Таке відношення до безпаспортного селянина, який не годен був покинути село, викликало у нього зневагу до святої колись праці на землі.

Велике місце займає господарське життя с. Велика Кам’янка, що зосереджене навколо сільськогосподарського колективу “Колос”. Свою історію він бере від колгоспу імені “Шевченка”, утвореного в 1940 році. В той час до нього входило 189 дворів, в яких проживало 356 чоловік. Не було легким життя колгоспу в період німецької окупації. В 1948 – 1949 роках колгосп ім. Шевченка був перейменований на колгосп “Пам’ять Леніна” [20, с.2]. Після свого укрупнення в 1955 році колгосп об’єднував два населених пункти: Велика Кам’янка і Фатівці.

Пам'ятно нинішньому старшому і середньому поколінню, як батьки намагалися рятувати своїх дітей від колгоспної неволі, намовляли будь-що вирватися до міста, сприяли як могли: там легше жити. Бачимо, як тепер покоління 70-90 рр. не любить роботи на землі, у полі, навіть біля своєї грядки. Просто іноді працюють понад силу, задля необхідності. А селян гнули на всі боки і вони залякані карними облавами, виснажливими контингентами, зломлені неоплаченими трудоднями І безпаспортним безправ'ям, майже втрачали безпосередній зв'язок з тисячолітньою традицією нації, навіть на західних українських землях. Було порушено генний код селянства і довший геноцид розклав високодуховне і мудре українське суспільство.

Від цього нікому не легше, бо той дурманний дух класової неприязні ще довго живиться грунтами, на яких ростуть наші незгоди в українських громадах.

Можна сміливо твердити, що колгоспна система була з самого початку приречена на згубу малопродуктивною працею. Ця надумана система годиться лише для тоталітарного, недемократичного суспільства, яке майбутнього не має.

Та й звідки у цій системі взятися продуктивній праці, коли колгоспники не мали економічної свободи. Найгірше, що ніхто з урядовців від міністра до голови колгоспу не несли жодної матеріальної відповідальності за свої економічні чи фінансові прорахунку. Всеохоплююча безвідповідальність, що панувала тут, лягала моральним і матеріальним тягарем на колгоспника, і він відчував свою залежність від примх голови колгоспу чи бригадира, та, зрештою, від невеликих можливостей колгоспу, в більшості своїй напівбанкрута.

Комуністи намагалися ставити на посади сільських керівників представників нездарної і ледачої верстви (винятки були, але це тільки винятки) населення, які своєю моральною розбещеністю довершували занепад колгоспної системи. А брехливість у звітності, в повсякденній роботі, а пияцтво, неробство стали неформальним кодексом будівництва комунізму. Дивлячись на все це безглуздя, сільська молодь прагнула "солодкого" не трудового життя, хотіла власних вигод, а не праці на колгоспному полі, до якої ставилась зневажливо. Таким чином одвічно священна праця хлібороба, пройшовши крізь колгоспне сито, стала ганьбою.

Чи не найважче на колгоспній панщині доводилося жінкам. Ділянками наділяли всіх жінок, хто лиш працювати міг, не обминали і дівчат, які не мали куди подітися з села. І так розпочиналась виснажлива робота з весни і тяглася сумно аж до пізньої осені. Рік за роком обливалися жінки солоним потом на чужій ниві, яку називали чомусь спільною, сивіли, покривались зморшками, заробляли мозолі і невиліковні хвороби, і виходило, як у тій приповідці, "не літа зсушили тіло, а від праці помарніло". Не краща доля була і в ланкових (як пише добрий знавець аграрних відносин Л. Семкович у книзі "Село") "... тягар покірної праці двигали на своїх жіночих плечах колгоспні ланкові. Вони мусили обходити хати і заказувати роботу на щодень, пильнувати за порядком на нивах, звітувати перед бригадиром рільничої бригади за обсяги та якість праці, обставати за жіноцтвом в разі несправедливого розподілу ділянок і нарахування трудоднів — та чимало клопотів підкидало їм щоднини суспільне життя. Водночас ланкові поралися коло колгоспної роботи так само, як і кожне гарантоване право

на рівну працю на всіх великокам’янських полях [40].

На території колгоспу розташована і працює одна сільська Рада в селі Велика Кам’янка.

Центральна садиба колгоспу знаходиться на віддалі 9 км. від районного центру м. Коломия і в 78 км. від обласного центру м. Івано-Франківська. В господарстві було організовано два виробничих відділень.

Колгосп “Пам’ять Леніна” спеціалізувався, як господарство по вирощуванню корів-первісток.

Територія землекористування входить в склад грунтово-кліматичної зони Карпатського передгір’я. Грунтовий покрив території колгоспу нараховує 11 різновидностей грунтів. Найбільше із них мають середньопідзолисті і слабопідзолисті грунти.

Структура земельних угідь господарства “Пам’ять Леніна складала”

Назва сільськогогосподарських угідь | Площа (га) | % до площі с/г угідь

Всього сільськогосподарських угідь