Отож, завжди слід чекати змін. Інша справа – яких саме: позитивних чи негативних. А щоб не опинитися у безвиході, що пов’язана із незнанням політичної ситуації, яка склалася, необхідно приймати активну участь у політичному житті країни, мати свою власну думку, щодо державного і суспільного розвитку держави, і це, в свою чергу, зашкодить політичним аферистам зіграти на свою користь, вдало використовуючи ситуацію, що склалась, чи маневрувати у політичній сфері для того, щоб зберегти свої позиції. Треба зуміти налагодити механізм, коли б ми управляли політикою, а не вона використовувала нас у своїх інтересах. Це затвердить правило, що свідомий свого майбутнього народ матиме і відповідну державу, навіть тоді, коли це потребуватиме певного часу і подолання значних перешкод. Використовуючи цивілізовані засоби політичної боротьби, можна досягнути бажаного результату за умови, що цивілізований порядок є загальновизнаним принципом існування суспільства.

РОЗДІЛ І

Виникнення і розвиток місцевого самоврядування

§ 1. Поняття і розвиток місцевого самоврядування в європейських демократичних державах

Розвиток місцевого самоврядування та саме його визначення змінювались у відповідності до тих суспільно-політичних перетворень, які відбувались у країнах, які прямували до демократичної правової системи. Квінтесенцією у цій проблемі стало засідання Європейської Ради у Страсбурзі 15 жовтня 1985 року, на якому прийнято Європейську Хартію місцевого самоврядування. Цей політико-правовий документ і дав визначення місцевого самоврядування, котре відповідає рівню розвитку політичної і правової думки країн Європи і є загальноприйнятим і визнаним у світі. В статті 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування проголошується: “Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, за можливістю, в конституції країни”. Пункт 1 статті 3 визначає: “Під місцевим самоврядуванням слід розуміти право та реальну спроможність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти ними, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення” [3(І)]1[3(1)]1)).

На відповідність цій детермінанті місцевого самоврядування і відбувались його становлення і розвиток в європейських країнах. Свою увагу ми зосередимо на таких великих державах Європи як: Франція, Англія, Німеччина та розглянемо Сполучені Штати Америки, оскільки саме ці європейські політичні гіганти визначають основні засади міжнародних взаємовідносин у Європі і їхньому суспільно-політичному устрою намагаються уподібнитись усі інші європейські країни, роль яких у світовий політиці і доктрині права є значною, однак не визначальною.

Слід наголосити на такій важливій істині як те, що розвиток місцевого самоврядування, як і загалом поняття “самоуправління”, був нерозривно пов’язаний із територіальним поділом держави та тією роллю, яку відігравала та чи інша структурна земельна одиниця у розгляді державних і суспільних справ. Для Європи, особливо Західної, доводиться говорити про міста як основні і первинні політичні осередки. Починаючи з ХІІ-ХІІІ ст., міста вибирають, чи, радше, купують собі більшу чи меншу автономію. Не останню роль у становленні міст відіграли так звані хрестові походи. Політична автономія міста включала: право обирати свої органи управління, право видавати закони та здійснювати суд над міщанами, а найважливішим завоюванням був вільний стан усіх громадян. У Середньовічній Європі існувало прислів’я: “Повітря міста робить людину вільною”. Звичайно, становлення міського самоуправління відбувалося нерівномірно, мало свої національні і місцеві особливості. З’являються постійно діючи представницькі установи. У Франції це Генеральні Штати, в Німеччині – рейхстаг і ландтаги, в Іспанії – кортеси, в Англії – парламент, в Польщі – Сейм.

Перші паростки місцевого самоврядування Франції датовані ще дофеодальним періодом, коли держава являла собою з’єднання ряду земель, що володіли різними суспільно-політичними функціями. У період феодальної роздробленості (Х-ХІ ст.) у Франції існувала й політична роздрібленість, характерними рисами якої були самоуправлінські акти окремих частин країни, вагомість котрих визначалася рівнем економічного розвитку земель. Місцеве управління у домені короля і великих сеньйоріях здійснювалось окремо. З середини ХІ століття у королівському домені з’являється керівник округу –крево. Їхніми помічниками у містах були майори, а у селах – сержанти. У ХІІ столітті виникають бальяжі, які об’єднували декілька округів. Буржуазній державі Франції був відомий інститут комісарів, що діяли як представники центральної влади на місцях, а фактично їх повноваження були надзвичайно широкими і вони діяли на свій розсуд.

Наступний етап розвитку і реалізації ідеї самоврядування у Франції – Паризька Комуна і утворення третьої республіки у Франції. 26 березня 1871 року Центральний комітет Національної гвардії призначив вибори до Ради Паризької Комуни. У зверненнях до виборців Центральний комітет обґрунтував право міста мати, як і вся нація, свої комунальні збори, члени яких підлягають контролю і критиці з боку громадської думки і які можуть бути відкликані виборцями. У “Декларації до французького народу”, опублікованій 19 квітня, Рада Комуни відстоювала право на автономне самоуправління Парижа і вважала, що така автономія має поширюватись на всій місцевості Франції. Ці автономії мали укласти між собою договір про союз, який би і забезпечив єдність Франції. Центральна адміністрація Франції мала формуватися із делегатів об’єднаною федерації Комун. Принципом вільного комунального управління Декларація визнавала постійну участь громадян у справах комуни, а тому вона мала турбуватися про реальне користування правом зборів і друку. Отже, на практиці парижани реалізували анархістську ідею самоврядування населення. Адже, власне, анархізм відкидає принципи державного централізму, коли всесильний центр здійснює керівництво регіонами, місцевостями, протиставляючи йому ідею децентралізації, самоуправління, за яких влада зосереджується внизу (за О.О. Шевченко “Історія