На чолі таких колоній стояли губернатори, що обиралися населенням.

В колоніях були в наявності представницькі органи, що мали право приймати закони, встановлювати податки, але губернатори користувалися і правом вето.

Колонізація земель на Заході призводила до появи нових штатів. При досягненні населення тієї або іншої області певної кількості конгрес США давав цим землям статус автономії з місцевими виборними законодавчим зборами і губернатором за призначенням президента і за згодою сенату.

Область мала право посилати у конгрес своїх представників, але тільки з дорадчим голосом.

Загалом же розвиток місцевого самоврядування визначався протиріччями між Північчю і Півднем, а після громадянської війни – зростанням централізації. Як відомо, перші пуританські переселенці північно-східних штатів із-за боротьби з індіанцями та із-за суворої природи змушені були селитися групами (таун) і управлялися сходкою чоловіків. Південь же характеризувався великими маєтками плантаційного господарства, що були розташовані далеко один від одного. Ці маєтки об’єднувалися у графства. Управлялись вони з’їздами плантаторів. Із збільшенням населенням, графства стали ділитись на дистрикти і приходи. У 1787 році на півночі виникають округи – таунтіни. Тауни групувались у графства. Органом управління у них були представники таунів – бюро наглядачів, бюро комісарів. Після громадянської війни на півночі посадові особи графства стали обиратися населенням. У містах органами місцевого самоврядування були місцеві ради. Окремий самоврядівській інститут та представницькій мандат становив мер міста. Такою є система самоврядування США, котра значною мірою уподібнюється до системи місцевого самоврядування Англії і разом з тим є однією з найстабільніших і найбільш прийнятною для країни з федеративним устроєм, якою і є Сполучені Штати Америки.

Усі ці особливості систем місцевого самоврядування, у різних країнах групують у два типи місцевого самоврядування. Російський дослідник конституційного права В.С. Чіркін називає їх англо-американським (англосаксонським або класичним) типом та континентальним (романо-германським або європейським) типом місцевого самоврядування. Перший характеризується тим, що громади та більш значні спільноти людей, які історично склалися, користуються самостійністю у вирішенні місцевих справ у межах закону, але без втручання центральної адміністрації та її чиновників на місцях, тобто на субнаціональному рівні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції не функціонують [11(ІІ)]4[11(ІІ)]4)). Європейський тип місцевого самоврядування передбачає досить високий ступінь централізації державної виконавчої влади: на місцях поряд з органами місцевого самоврядування створюються і діють урядові структури, котрі наглядають за самоврядівською діяльністю. Характерною рисою згаданого типу є також те, що дуалізм виборних самоврядівських органів та призначених урядових структур проявляється, як правило, на вищих рівнях, а на низовому рівні функціонують лише органи місцевого самоврядування “природних” адміністративно-територіальних одиниць [10(ІІ)]5[10(ІІ)]5)).

Україна при розробці концепції власної системи місцевого самоврядування стала на позицію скоріше європейського типу місцевого самоврядування, і це пояснюється не лише спорідненістю багатьох елементів і процесів з іншими європейськими країнами через особливість географічного розміщення, але й глибокими і давніми самоврядівськими традиціями власне самого українського народу, які сягають сивої давнини і котрі, звісно, є більш прийнятними, бо є складовою українського менталітету. У цьому ми переконаємось у подальшому дослідженні розвитку місцевого самоврядування України.

§ 2. Основні етапи розвитку місцевого самоврядування в Україні

Щоб детальніше зрозуміти сучасний стан речей у питанні місцевого самоврядування в Україні, щоб виокремити характерні особливості української системи самоврядування, звернемось до передісторії розвитку суспільно-політичної думки в Україні. Наш історичний ракурс охопить значний проміжок часу: від найдавніших часів і до дня проголошення Україною своєї незалежності.

У VIII-V століттях до н.е. старогрецькі рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор’ї. Це були античні міста-держави, які організовувались самоуправлінським способом. Вищий законодавчий орган – народні збори. Збори приймали декрети й постанови у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, обирали посадових осіб, розглядали питання щодо урегулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство.

Постійно діючим органом виконавчої влади була рада міста, що обиралася народними зборами терміном на один рік. До складу входили суд присяжних і головний жрець міста – базилевс, який відав релігійними культами. На раді міста готувалися рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб. Керував роботою ради голова, а допомагав йому секретар.

За фінансову сферу, роботу судових установ, військові справи відповідали виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати. Найвпливовішою серед міських магістратур була колегія архонтів, що складалася з 5-6 осіб на чолі з першим архонтом. Цій колегії підпорядковувалися всі інші колегії, вона мала уповноваження у разі необхідності скликати народні збори.

У період існування Київської держави своєрідним проявом самоврядування були збори міського населення – віче – збори старших за віком городян (батьків родин) головного міста, рішення якого були обов’язковими і для пригородів. Ухвали виносилися одноголосно. Сама ж система управління випливала з військової організації. На місця посилалися представники центральної влади – намісники. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи утримувалися за рахунок місцевого населення через систему різних поборів 66) Історія держави і право України // За редакцією А.С. Чайковського та інших – К., 2000, с. 55).

Наступний етап у розвитку місцевого самоврядування в Україні – це часи Галицько-Волинської держави. Найбільш суттєва ознака цього періоду – це магдебурзьке право у містах. Поширилось воно з першої половини ХIV ст., першим його отримало