Органом самоврядування на рівні сільської общини була общинна рада на чолі зі старостою. Він мав у своєму розпорядженні невеликий штат помічників, які відали деякими адміністративними справами.

Литовсько-Руська держава не внесла якихось істотних чи кардинальних змін у систему місцевого самоврядування. Навпаки, поширився централізм державної влади, а якщо і визнавалось право окремої адміністративної одиниці вирішувати окремі питання, то структурний і організаційний принцип управління був попереднім, хіба що з незначними перетвореннями. Вирішальну політичну роль на місцях відігравали місцеві земські князі і бояри, які скликали місцеві ради чи місцеві сейми для вирішення справ місцевого значення.

Міста починають відігравати помітну роль тільки після отримання ними права на самоуправління. Очолювали міську виборчу адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці обирали зі свого складу помічників війта – бурмистрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах самоуправління було складніше: воно складалось з двох колегій – ради (бурмистри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга здійснювала правосуддя.

У цей же час інша, західніша, частина України перебувала під протекторатом Польщі. Тут адміністративний державний апарат управління був досить примітивним, пристосованим до пригнобленого становища українських земель. У більшості українських земель продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу, де низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів або старців і підлеглих їм дрібних адміністраторів. І тільки після об’єднання Польщі і Литви у Речі Посполиту почались проявлятись тенденції до формування більш однотипного управлінського апарату обох держав.

Мабуть, однією із знаменних сторінок в історії державності українського народу є доба українського козацтва – Запорізької Січі. На ХVІІ ст. організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут відроджувалась українська державність. Адже вся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання як зовнішніх, централістських, функцій, так і управляла і вирішувала справи місцевого значення. Військові начальники і службовці, похідні начальники (полковники, писарі, осавули) утверджували порядок на місцях, причому самі залежали від рішення простих козаків.

Досить специфічно було організовано управління на місцях в тих українських землях, котрі перебували у складі Російської імперії. Адміністративний апарат управління було організовано таким чином, щоб ліквідувати та протистояти будь-яким проявам самостійності на місцях. У волостях і селах існували такі органи місцевого самоврядування: волосний сход, який складався з волосних і сільських службових осіб та виборних від кожних 10 дворів (на сході обирали старшину та інших штатних працівників); волосне правління, до якого входили волосний старшина, засідателі, писар з помічником. Волосному старшині були підпорядковані сільські старости. У селах вищим органом була сходка (збори) дорослих членів громади, що обирала старосту села [15(ІІ)]7[15(ІІ)]7)).

1 січня 1864 року імператор Олександр ІІ затвердив “Положення про губернські та повітові земські установи” з метою удосконалити досить давній механізм керівництва місцевим життям. У відповідності з цим Положенням в губерніях та повітах створювались виборні самоврядні установи – земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). До компетенції земств належало: влаштування, будівництво і утримання місцевих шляхів, опіка медициною, освітою, налагодження місцевого зв’язку та протипожежного захисту, визначення грошових і натуральних повинностей для земських потреб.

За зразком земських установ у 1870 році були створенні всестанові органи місцевого самоврядування. У відповідності з “Міським положенням” городяни обирали на 4 роки міські думи, які в свою чергу створювали виконавчі органи – міські управи на чолі з міським головою.

В другій половині ХІХ ст. західноукраїнські землі були окуповані Австро-Угорською імперією. Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові органи, інтересам польської верхівки. Проте іноді це самоврядування було значно демократичнішим ніж урядові органи.

У 1861 році у Львові та Чернівцях австрійським імператором Францом-Йосипом І створені Галицький та Буковинський крайові сейми. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет. На чолі комітету перебував маршалок – голова Галицького сейму. Його замісником, за звичаєм, був львівський уніатський митрополит.

В 1862 році повітовою інстанцією самоврядування стала повітова рада. Виконавчим органом її був повітовий комітет, який складався з голови, заступника голови і п’яти членів та їх заступників.

В містах і селах обиралися міські і сільські ради. Виконавчими органами цих рад були управи (в більших містах – магістрати), на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад відносились питання господарського характеру. Право розпуску повітових, міських і сільських рад належало наміснику. Вони могли оскаржити свій розпуск перед міністерством внутрішніх справ.

У Закарпатті адміністративні функції у селах виконували сільські управління на чолі зі старостою, що обирався на 1 рік. Сільські управління підпорядковувалися безпосередньо начальнику комітатського управління.

Черговий етап розвитку місцевого самоврядування в Україні пов’язаний із сплеском національно-визвольного руху та подіями широкого українського загалу на відродження власної держави. Одразу треба відмітити той факт, що суспільно-політичні перетворення, які охопили Україну, будучи одними з найбільш демократичних у тодішній Європі, не мали послідовного подальшого впровадження, що й зумовило їхню неефективність. Також треба врахувати і те, що Українська Народна Республіка з огляду на об’єктивні і суб’єктивні причини проіснувала недовго, і тому не було фізичної можливості утвердити намічені програми у практичному житті.

І так,