Ще однією спробою власного державотворення і формування власної системи управління на місцях стало проголошення і існування Західноукраїнської Народної Республіки (1918-1923 рр). Згідно з розпорядженням Української національної ради 11 листопада 1918 року на всій території держави створювались нові, українські, органи місцевої влади. Зокрема, у сільських і містечкових громадах ними стали громадські та міські комісари, а їх дорадчими органами – так звані “прибічні ради”, а у повітах – повітові комісари та повітові національні ради. Формами роботи органів місцевої влади були збори, наради громадських і міських комісарів, котрі інформували населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, сприяли підвищенню культурного рівня населення.

Законом “Про адміністрацію Західноукраїнської Народної республіки” від 16 листопада 1918р. було регламентовано порядок утворення, структуру та функції місцевих органів влади й управління. Зазначалося, що наділі повітових комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ. Вони в свою чергу керували роботою повітових військових комендантів, комендантів жандармерії, призначали громадських і міських комісарів. В усіх повітах загальними виборами обиралися повітові національні ради, а у громадах й містах – громадські та міські ради.

Свою систему місцевого самоврядування мали Північна Буковина та Закарпаття, що перебували відповідно під протекторатом Румунії та Чехословаччини. Щодо Північної Буковини, то органом місцевого самоврядування були виборні повітові і комунальні ради. Проте бюрократична та антинаціональна щодо українського народу політична система звела їхні повноваження лише до господарського управління. На Закарпатті місцевими органам державної влади були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні – делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Компетенції народних комітетів підлягали всі питання господарського, політичного і культурного будівництва, питання щодо загального добробуту населення. Вони розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання, здійснювали керівництво і контроль за діяльністю підприємств та підпорядкованих їм органів управління, забезпечували охорону державного ладу, прав і свобод мешканців певної адміністративної одиниці.

Останнім етапом розвитку місцевого самоврядування напередодні нових незалежницьких державотворчих процесів був етап існування Української Радянської Соціалістичної Республіки, котрий включає сім десятиліть однотипних централіських намагань створити ситуацію, за якої найменші життєво необхідні аспекти існування українського народу перебували в руках російських можновладців. За ці часи існували однотипна система органів місцевого самоврядування, змінювалась, хіба що, їхня назва, і то не суттєво.

Органами влади на місцях були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, з’їзди Рад – губернські, повітові, волосні, окружні, районні. В період між з’їздами Рад уся повнота влади на місцях належала виконавчим комітетам, сформованих з’їздом. Виконкоми утворювали відділи, які контролювали всі галузі місцевого господарського і культурного життя.

На 1 червня 1945 року систему місцевих органів влади складали обласні, міські, районні, сільські та селищні Ради депутатів трудящих.

У 1963-1964 роках місцеві ради було поділено на промислові та сільські, що негативно позначилося на їх діяльності. Тому невдовзі це рішення було скасовано і повернулись до попередньої системи органів місцевого самоврядування.

За роки незалежності неодноразово змінювалась система органів місцевої влади, що пов’язано із зміною концепцій місцевого самоврядування в Україні. Водночас можна говорити про неспроможність вищих владних структур у разовому порядку остаточно визначитись у цьому питанні, а також про силові і різнопартійні протистояння з огляду на різне бачення суспільно-політичного розвитку України.

РОЗДІЛ ІІ

Становлення місцевого самоврядування в суверенній

Українській державі

§ 1. Розвиток законодавства про місцеве самоврядування

Наслідком тривалих дискусійних обговорень сучасної концепції місцевого самоврядування в Україні стала ціла низка законодавчих актів з цього питання. Так як інститут місцевого самоврядування належить до принципових елементів державного ладу України, то і його урегульованість здійснюється у законодавчому порядку.

Фактично новий етап у розвитку місцевого самоврядування в Україні розпочався з 7 грудня 1990 року, коли було прийнято Закон ”Про місцеві ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування”. Він наділив органи державної влади – місцеві ради – функціями місцевого самоврядування і призвів до “суверенізації рад”. Результуюча дія Закону – послаблення управління державними справами на місцях. По суті це була перша спроба трансформації місцевих рад всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування.

Закон ”Про місцеві ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування” дав таке визначення місцевого самоврядування: “це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази”. Однак стало очевидним, що за подвійної природи місцевих рад: як органів місцевого самоврядування і як органів державної влади подальше поєднання в одних органах різних функцій є неможливим. Тому виникла ситуація прийняття нових законів, котрими стали закони про представника Президента України та про місцеві ради народних депутатів, місцеве та регіональне самоврядування. Ця подія датується 26 березня 1992 року. Цим самим було висловлено новий підхід законодавця до проблеми місцевого самоврядування, де воно розглядалось як окремий, самостійний інститут. Місцеве самоврядування визначалося як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення