Таким чином, вже Аристотелю була відома довжина великого круга, що опоясував нашу планету, його площа – 400 тис стадій. Провівши відпо-відні розрахунки можна побачити, що радіус Землі виходить перебільшеним аж у 1,6 рази. Та для того часу це було досить революційно (дивись додаток).

Сьогодні всі згодні з тим, що завдяки праці давньогрецького астронома Гіпарха (бл.185-125 рр. до н.е.) астрономія почала оформлюватися у точну науку. Гіпарх першим почав систематичні астрономічні спостереження та їх всебічний математичний аналіз, він розробив теорію руху Сонця і Місяця, метод предсказання (із точністю до однієї – двох годин) затемнень, заклав основи сферичної астрономії та тригонометрії. Та відкриття прецесії–переміщення точки весняного рівноденства назустріч Сонцю (триває 50,26” ), є найважливішим з усього зробленого Гіпархом. Хоча не останнє місце займає визначення Гіпархом тривалість синодичного місяця, до речі з дуже високою точністю.

В И С Н О В О К

Не дивлячись на те, що всі люди під час своїх спостережень за небом у давні часи керувались однією ціллю – знайти відображення свого повсякденного життя, все одно у кожного народу сформувалися власні погляди на будову світу.

Найбільш спільною думкою у античні часи було уявлення (та скоріш переконання), що Земля є центром Всесвіту, що навколо неї і тільки навколо неї рухаються усі інші планети, зірки та космічні тіла.

Великих результатів серед інших народів давнього світу досягли грецькі вчені. Вони перші перейшли від простого спостереження космічних і природних явищ до вивчення процесів, що їх спричиняють.

Багато давніх народів уявляли Землю великим островом, оточеним морями, ріками тощо, та що Земля має кулеподібну форму дійшов тільки Аристотель, та хоча він і достатньо гарно обґрунтував цей факт, для тодішніх людей кулеподібна форма їх планети лишалась парадоксальним ствердженням.

Проте у кожній країні Давнього світу були окремі, достатньо специфічні думки, що з погляду людини ХХІ сторіччя є зрозумілими та не вимагаючими пояснень. Наприклад, тільки давньогрецьким вченим удалося на-уково обґрунтувати, що Місяць має кулеподібну форму.

І хоча левова доля астрономічних відкриттів припадає лише починаючи з кінця Середньовіччя, все одно, відкривши ту ж прецесію та встановив-ши тривалість синодичного місяця, вчені Давнього світу вже зробили не малий внесок у розвиток астрономії.

4. А с т р о н о м і я С е р е д н ь о в і ч ч я

Столиця арабської держави – Багдад, стала центром наукової діяльності арабів. Зокрема, тут вже у 829 році була створена перша на той час аст-рономічна обсерваторія.

Протягом ІХ століття арабською мовою було перекладено багато праць грецьких астрономів. Скоро після цього з'явились “Зіджи” – оригінальні праці ісламських астрономів.

На початку Х ст. Великих успіхів досягли астрономи Багдаду та Дамаску. Так, у 927 році їми за допомогою вимірюючого шнура була виміряна дуга меридіану та встановлена довжина його круга у 40700 км. Тоді ж було отримано нове значення прецесії, 1 за 66 років.

Найбільш відомими у Західній Європі були праці Абу Абдаллаха Мухаммада аль-Баттані (бл. 850-929 рр). Цей вчений з великою точністю визначив довжину тропічного року, відкрив зміщення сонячного апогею відносно зірок.

Видатний мислитель, араб Абу Райхан Біруні ще у віці 17 років чи не найпершій сконструював Земний “полуглобус”. Також трохи пізніше пе-реклав багато астрономічних праць греків із санскриту на його мову. З 1031 по 1037 рр. Біруні створює істинну енциклопедію астрономії – “Канон Масуда”.

Праці Біруні – 150 різноманітних назв, із них більше 30 з астрономії. Усі вони були пройняті духом геоцентризму.

З початком другого тисячоліття з'являється велика кількість шкіл та університетів. Зокрема, на 2-му курсі вивчали астрономію, та це вивчення базувалося лише на церковному уявленні світу.

У ХІІ столітті з'являються переклади на латинську мову праць філософів Еллади. Правда, фізичні і астрономічні погляди Аристотеля спочатку були засуджені, і тільки Фома Аквінський зумів пристосувати їх до церковних вчень. Згодом навіть схоласти роздивлялись будову світу за Аристотелем.

У ХІІІ столітті була дуже велика відмінність між таблицями розташування планет за арабами та новими спостереженнями. Тому у 1252 році були складені нові, “Альфонсинські таблиці”, що їми користувалися ще протягом 200 років.

З часом відкрилася неточність “Альфонсинських таблиць”. Нові розрахунки почав робити Георг Пурбах (1423 – 1461 рр.), а закінчив його учень Вольфганг Мюллер (1436 – 1476 рр.).

В И С Н О В О К

Після захоплюючого розквіту античної культури на європейському континенті наступив довгий період застою та регресу – епоха Середньовіччя. І за ці більш як 1 000 років не було зроблено жодного вагомого астрономічного відкриття.

Спаданню темпу розвитку науки у певній мірі сприяло розповсюдження Християнства і волода Святої Інквізиції.Та не зразу згасла зацікавленість небесними тілами, декілька міст ще підтримували та сприяли розвит-кові науки.

За час панування церкви розвиток науки не тільки зупинився, але й почав рухатись назад.

У Х-ХІІ століттях значних успіхів досягли астрономи Іспанії. Та не довго продовжувався цей відблиск пізнань – у середині ХІІІ століття були спалені всі бібліотеки, а згодом дослідження були зовсім зупинені.

Та той факт, що освіта з початком 2-го тисячоліття нашої ери усе