У 1927 році голландський астроном Янн Оорт остаточно довів, що усі зірки Галактики утворюють навколо її центру. При цьому у внутрішніх областях кутові швидкості зірок майже однакові. Проте далі до країв Галактики вони поступово зменшуються. Сонце завершує повний оберт навколо центру Галактики приблизно за 200 млн. років. І тільки у 1934 році було встановлено слідуючи параметри нашої зіркової системи:

· відстань від Сонця до центру Галактики 32 тисячі світлових років;

· діаметр Галактики 100 тисяч світлових років;

· товща Галактичного “диску” 10000 світлових років;

· маса - 165 млрд. сонячних мас.

З'ясування того факту, що зірки з'являються шляхом конденсації хмар газопилового міжзоряного середовища є одним із найкрупніших досягнень астрономії ХХ століття. Ще на його початку вважали, що всі зірки з'явились майже одночасно багато мільярдів років тому. В результаті стало відомо, що багато зірок є порівняно молодими об'єктами.

Важливим аргументом на користь того висновку, що зірки утворюються з міжзоряного газопилового середовища, слугує розташування груп молодих зірок, так званих асоціацій, у спіральних рукавах Галактики, а саме там міжзоряний газ має велику концентрацію.

Центральним у проблемі еволюції зірок є питання про джерела їх енергії. Успіхи у ядерній фізиці дозволили вирішити проблему ще у 30-х роках ХХ століття. Таким джерелом є термоядерні реакції синтезу, що проходять у надрах зірок при дуже високій температурі (близько 10 млн єК).

У 1959 році було проведена тотожність Галактики у сузір'ї Волопаса, відстань до якої 4500 млн. світлових років та швидкість убіганнь якої досягала 4% швидкості світла. Спроба відкрити ще більш віддалені об'єкти приз-вела до шокуючого відкриття оптичних об'єктів, фотографічні зображення яких мали зіркоподібний вигляд. Їх спільною особливістю була надзвичайно висока інтенсивність випромінювання, через що протягом 2-х років їх вважали новим типом зірок у Чумацькому Шляху. Згодом з'ясувалося, що ці об'єкти - квазари, яких з тих пір було відкрито понад 500, не тільки не належать Чумацькому Шляху, але й мають надзвичайно великі швидкості розбігання - від 30% до 80% швидкості світла.

Залишається незрозумілим, яким чином у квазарах виділяється така гігантська кількість енергії, особливо, якщо враховувати, що це відбувається у малих об'ємах.

Виходячи із розширення Всесвіту, можна припустити, що 10 млрд. років тому вся її першопочаткова речовина повинна була знаходитися у надгустому стані. Вивчення квазарів дає змогу простежити ранішню історію Всесвіту.

Окрім Сонця та 9 великих планет у Сонячній системі є ще й так звані малі тіла. До них відносять астероїди або метеороїди, міжпланетний пил та космічне сміття.

З 1766 року відоме правило Тиціуса-Боде, за ним можна, хоча і наб-лижено, визначити відстані планет від Сонця за такою формулою:

, де

для Меркурія; для Венери; для Землі; для Марса і т.д., аr – середня відстань від планети до Сонця у астрономічних одиницях.

Порівняємо справжні відстані планет rс з обчисленими rо за цим правилом:

Назва планети | n | ro | rc

Меркурій | - ? | 0,4 | 0,39

Венера | 0 | 0,7 | 0,72

Земля | 1 | 1,0 | 1,0

Марс | 2 | 1,6 | 1,52

??? | 3 | 2,8 | ???

Юпітер | 4 | 5,2 | 5,2

Сатурн | 5 | 10 | 9,54

Уран | 6 | 19,6 | 19,19

На той час невідомим лишалося одне – планета між Марсом та Юпітером.

Відкриття цього тіла зовсім випадково зробив італієць Джузеппе Пі-ацці (1746-1826) 1 січня 1801 року. Цю першу з малих планет, або астероїдів, назвали Церерою. Вона – найбільша серед відомих малих планет.

До кінця ХХ століття на відстані від 2,2 до 3,2 а.о. у так званому поясі астероїдів було виявлено і надійно встановлено параметри орбіт понад 9000 малих планет. Усі вони рухаються навколо Сонця у той самий бік, що й усі інші планети.

З 1992 року розпочалося відкриття нових об'єктів – астероїдів з поясу Койпера (планетоїдів). Цей пояс починається за орбітою Нептуна і тягнеться на відстань 150 а.о. На початок 2000 року було відомо понад 120 планетоїдів з розмірами до 400 км.

Взагалі було висловлено близько 4 десятків космогонічних гіпотез та було розглянуто найрізноманітніші варіанти ранньої історії Сонячної системи.

Теорія, яка розглядає походження Сонячної системи, повинна пояснювати такі факти:

орбіти всіх планет лежать практично у площині Сонячного екватора;

планети рухаються навколо Сонця по орбітах близьких до кола;

напрям обертання планет навколо Сонця однаковий для всіх планет і збігаються з напрямком обертання Сонця і власним обертанням планет (окрім Венери, Урана і Плутона);

у тому самому напрямі, що і планети навколо Сонця, обертається нав-коло них більшість їхніх супутників;

середня відстань планет від Сонця (за винятком Нептуна та Плутона) підлягає правилу Тиціуса-Боде;

99,8% маси Сонячної системи припадає на Сонце і лише 0,14% - на планети, тоді як планетам належить 98% моменту наявної кількості руху Сонячної системи;

планети поділяються на 2 групи, різко відмінні між собою за середньою густиною, хімічним складом, розмірами і внутрішньою будовою.

На сьогодні найімовірнішою гіпотезою є та, за якою планети утворились з того самого газопилового диска, що й Сонце. Першим, хто висунув ідею про те, що Земля та інші планети сформувалися з холодних допланетних тіл – планетозималей, був Отто Юлійович Шмідт (1891-1956 рр.).

Розглянемо можливий сценарій утворення планетної системи, уточнений сучасними теоретиками, що опирається на дослідження Сонячної та деяких інших планетних систем, відкритих в останні роки.

На початку еволюції планетної системи розглядаються газопиловий диск, маса якого становить кілька відсотків від