фізичних моделей, на-віть за відсутності необхідної повноти спостережних даних, «бюраканці» вважають, що теорія повинна буду-ватися тільки на основі фактів, а до створення конкрет-них теоретичних моделей слід приступати лише тоді, коли дані спостережень дають змогу при побудові теорії обійтись практично без довільних додаткових припу-щень.
Слід зазначити, що виникнення різних, інколи про-тилежних напрямів у науці при розв'язанні складних фундаментальних проблем і гострих дискусій між їхні-ми прихильниками — цілком нормальне явище. На жаль, гострота полеміки змушує протиборствуючі сторони
повністю відкидати концепції, що протистоять їм. Проте тільки подальші дослідження можуть показати, яка точ-ка зору ближча до істини. І дискусія про шляхи ево-люційних процесів у Всесвіті не є винятком. До того ж не виключено, що в нескінченній різноманітності Все-світу за одних умов формування нових космічних об'єк-тів може відбуватися конденсаційним шляхом, а за інших — бути наслідком розпаду.
Як було вже сказано, основна частина життя переважної більшості зір — це період, коли в їхніх надрах відбувається термоядерна реакція синтезу більш важких елементів з більш легких. На цьому етапі рівновага зорі підтримується рівновагою між тиском розпеченого газу в її надрах, який прагне розширити зорю, і силами тяжіння, що прагнуть її стиснути.
При цьому, якщо термоядерні реакції в надрах зорі чомусь прискорюються^ надходження тепла з її глибин до поверхні перевищує тепловіддачу в світовий простір, то температура в надрах зорі підвищується, тиск газу зростає і зоря починає розширятися. Центральна зона охолоджується, і термоядерна реакція приходить до норми. Навпаки, якщо тепловіддача в навколишній про-стір виявляється вищою, ніж енерговиділення, то зоря починає охолоджуватись, тиск у її надрах падав і сили тяжіння починають стискати зорю. Завдяки цьому на-дра зорі розігріваються, термоядерна реакція приско-рюється і теплова рівновага, а водночас і баланс сил усередині зорі приходять до норми. Отже, зорі — це саморегульовані системи, створені самою природою.
Новий, по суті заключний, період в існуванні зорі настає тоді, коли її основне ядерне паливо — водень повністю вичерпується. У процесі термоядерної реакції в центральній частині зорі утворюється гелієве ядро. Потім це ядро починає стискатися, а зовнішні шари — оболонка зорі — розширятися. Зоря переходить у стадію
червоного гіганта. У її надрах в міру дальшого стискан-ня одні термоядерні реакції заступають інші за участю дедалі важчих елементів. І відбувається це доти, доки не будуть вичерпані всі термоядерні джерела енергії.
Подальша доля вмираючої зорі залежить від її маси. Зорі, маса яких близька до сонячної або трохи переви-щує її, перетворюються у так звані білі карлики, тобто в зорі з радіусами в сотні разів меншими від радіуса Сонця. Густина речовини таких зір набагато перевищує густину сонячної речовини. У кожному кубічному сан-тиметрі простору білих карликів вміщуються десятки й сотні тонн речовини.
Білий карлик — стале утворення. Його рівновага під-тримується, проте, внутрішнім тиском не звичайного, а електронного газу, який утворений великою кількістю вільних електронів. Густина цього газу цілком достатня для того, щоб припинити гравітаційне стискання зорі. В такому ґаві істотно проявляються квантові ефекти, і фізики навивають його «виродженим». З цієї причини і білих карликів нерідко навивають «виродженими зо-рями».
Температура поверхні найбільш гарячих вироджених карликів може досягати 50—100 тис. кельвінів. Під тон-кою атмосферою такої зорі розташована щільна маса, що мав до самого центра однакову температуру. Втрати енергії на випромінювання у білих карликів порівняно невеликі, тому такі зорі охолоджуються надзвичайно повільно.
Типовим прикладом виродженого карлика е супут-ник найяскравішої зорі земного неба — Сіріуса — Сіріус В. До речі, Сіріус В став першим представником класу вироджених зір, виявленим астрономами...
Отже, зорі з масою, що не перевершує 1,4 маси Сон-ця, після вигоряння водню перетворюються на білих карликів. Якщо ж маса зорі, яка завершує свій життє-вий шлях, більша за 1,4 маси Сонця, то стиснення на стадії виродженого карлика не зупиняється, під дією сил тяжіння воно триває далі. Виникає так званий граві-таційний колапс — невтримне падіння речовини зорі до її центра.
На цьому етапі може статися потужний вибух зорі — вже відомий нам спалах наднової. При цьому залишок зорі, що вибухнула, може утворити об'єкт, у надрах якого під дією колосального тиску електрони виявляться «вдрукованими» у протони. Протони перетворяться у нейтрони.
Нейтронна зоря — компактне, надзвичайно щільне тіло діаметром усього близько 15—20 км. Середня гу-стина речовини таких зір досягає дивовижної величи-ни — 10м грамів у кубічному сантиметрі. Це густина ядерної речовини. Нейтронна зоря — це ніби збільшене в багато разів атомне ядро.
Цікаво, що існування нейтронних зір було теоретич-но передбачене ще в довоєнні роки видатним радянським ученим академіком Л. Д. Ландау. Але виявити їх уда-лося тільки в 1967 р. за незвичним імпульсним випро-мінюванням.
З'ясувалося, що генераторами цього випромінюван-ня є нейтронні зорі, які швидко обертаються. Якщо ней-тронна зоря випромінює в радіодіапазоні, то породже-ний нею радіопромінь описуватиме періодичні кола в просторі, наче промінь маяка, що обертається. І кожне проходження такого променя через антену радіотеле-скопа буде зареєстровано як окремий імпульс...
Повернемося, проте, до еволюції вмираючої зорі. У тих випадках, коли маса нейтронного задишка пере-вищує 3—4 маси Сонця, теорія стверджує, що гравіта-ційне стиснення повинне тривати далі. І в результаті колапсу утворюється чорна діра.
Методичні міркування. Тепер відомо кілька космічних об'єктів, які здогадне ототожнюються з чорними дірами подібного типу. Однак повної впевненості в цьому поки що немає, оскільки фізичні явища, пов'язані з «підозрю-ваними» об'єктами, можуть мати й інші пояснення. На думку деяких