часом піддаються перегляду і стосовно мегакосмосу, щоправда, на відміну від фізики мікросвіту поки що тільки в суто теоретичному плані. В одному з попередніх підрозділів цього розділу ми ознайомилися з «чорними дірами» — об'єктами, з яких назовні не може «вирватися» ні частинка, ні випромінювання. Але якщо згусток речовини, що стиснулася у «чорну діру», мав електричний заряд, навіть такий малий, як заряд електрона, то повна ізоляція «чорної діри» від усього навколишнього не відбудеться. Цьому стане на заваді електростатичне поле, лінії напруги якого обов'язково повинні виходити назовні і закінчуватися на якому-небудь іншому заряді. В ре-
зультаті сторонній спостерігач замість величезного масивного об'єкта побачить лише маленьку горловину, що з'єднує простір, який викривився і майже замкнувся з нашим звичайним простором. І, можливо, найвражаюче полягає в тому, що при досить великій масі подібну горловину не відрізнити від звичайної елементарної частинки. Таким чином, сторонньому спостерігачеві увесь Всесвіт може здаватися маленькою частинкою, скажімо, протоном чи електроном.
А звідси виникає ще екзотичніша ідея: чи не є всі спостережувані нами елементарні частинки гігантськими всесвітами — всесвітами, які проявляють себе в нашому світі як елементарні частинки? Теоретична можливість такої ситуації була кілька років тому показана відомим радянським фізиком, академіком М. О. Марковим. Він висловив ідею множинності «всесвітів» — різних світів, пов'язаних надзвичайно складними відношеннями, які не зводяться до звичайних просторово-часових відношень, характерних для «нашого» Всесвіту. Що ж до реалізації подібних «конструкцій» у матеріальному світі, то поки що це питання залишається відкритим, хоч у принципі така можливість не суперечить відомим сучасній фізиці законам природи.
Таким чином, якщо академік Марков має рацію, то і в цьому випадку менше може складатися з більшого. Якщо елементарна частинка, наприклад електрон, є лише якоюсь спостережуваною частиною гігантського світу, то це означає, що наш Всесвіт фактично складається з безлічі інших подібних йому всесвітів. І не тільки Всесвіт, але, хоч як це й не дивно, і взагалі будь-який об'єкт нашого світу, в тому числі й сама людина.
З позицій подібної гіпотези світ — це не ієрархія послідовно вкладених один в одного об'єктів, а система, що складається з взаємопроникаючих і взаємообумовлю-ючих один одного світів, де мегакосмічні і мікроскопічні явища існують у тісній єдності й взаємозв'язку.
«Велике об'єднання». Одним з основних положень матеріалістичної діалектики є уявлення про загальний взаємозв'язок і взаємозалежність явищ природи.
Розвиток фізики не раз підтверджував плодотворність цієї ідеї. Так, наприкінці минулого сторіччя Дж. Максвелл вивів свої знамениті рівняння, з яких випливав взаємозв'язок електричних, магнітних і оптичних явищ.
У XX сторіччі було створено так звану квантову теорію поля, що являла собою синтез спеціальної теорії відносності Ейнштейна і квантової механіки. Потім на основі квантової теорії поля було розроблено квантову електродинаміку, що описує взаємодію електронів і фотонів.
А в останні роки з'явилася теорія (електрослабка теорія), яка об'єднує електромагнітні і слабкі фізичні взаємодії (взаємодії за участю нейтрино).
Нарешті, в наш час інтенсивно розробляється ще загальніша теорія — теорія «Великого об'єднання», яка повинна об'єднати електромагнітні і слабкі взаємодії із сильними (ядерними). З цієї теорії (а вона вже дістала кілька вражаючих експериментальних підтверджень) випливає один досить важливий наслідок: висновок про нестабільність протона — однієї з основних елементарних частинок — ядра атома водню. Іншими словами, протони час від часу мають самочинно розпадатися.
На щастя, як показують розрахунки, період напіврозпаду протона на багато порядків вищий, ніж вік нашого Всесвіту. Якби це було не так, усі атомні ядра, а отже, і всі навколишні предмети давним-давно розпалися б на легші частинки.
Нині для перевірки завбачення про нестабільність протона проводять спеціальні експерименти. І якщо вони дадуть позитивний результат, це, можливо, проллє світло на одну з найбільших загадок Всесвіту — відсутність у ньому скільки-небудь помітної кількості антиречовини.
Відповідно до одного з основних законів сучасної фізики елементарні частинки завжди народжуються парами — народження частинки завжди супроводжується появою відповідної античастинки. Тим часом усі космічні об'єкти, які ми спостерігаємо, складаються з речовини.
Якщо є правильною теорія «Великого об'єднання» і протони насправді нестабільні, то не виключено, що вже в найперші моменти космологічного розширення приблизно за 10-3 б с розпади надважких частинок, подібні до розпаду протона, спричинилися до утворення певного надлишку частинок порівняно з античастинками, який зберігся і до нашої доби.