Згідно з Уіплом, у комет, що здійснили невелике число проходжень через перигелій (вони називаються «молодими» кометами), поверхнева захисна кірка ще не встигла утворитися, і поверхня ядра вкрита льодами, тому газовиділення протікає інтенсивно шляхом прямого випаровування. У спектрі такої комети переважає відбите сонячне світло, що дозволяє спектрально відрізняти «старі» комети від «молодих». Зазвичай «молодими» називаються комети, що мають великі півосі орбіт, тому що вони, найімовірніше, уперше проникають у внутрішні області Сонячної системи. «Старі» комети — це комети з коротким періодом обертання навколо Сонця, які багаторазово проходили свій перигелій. У «старих» комет через періодичні повернення до Сонця поверхневий лід підтоплюється, «забруднюється», від чого на поверхні утворюється тугоплавкий екран, який добре захищає лід, що знаходиться під ним, від впливу сонячного світла.

З наближенням комети до Сонця діаметр видимої голови день у день зростає й сягає максимальних розмірів між орбітами Землі й Марса. Крім того, голови комет під час руху по орбіті набувають різноманітних форм: удалині від Сонця вони круглі, а з наближенням до Сонця, під впливом сонячного тиску, набувають вигляду параболи або ланцюгової лінії.

С. В. Орлов запропонував п'ять типів кометних голів, що враховують їхню форму і внутрішню структуру:

1. Тип Е — комети з яскравими комами, що мають із боку Сонця сяючі параболічні оболонки, фокус яких лежить у ядрі комети.

2. Тип С — комети, голови яких у чотири рази слабкіші за голови типу Е і за зовнішнім виглядом нагадують цибулину.

3. Тип N — комети без коми й оболонки.

4. Тип Q — комети, що мають аномальний хвіст, виступаючий у бік Сонця.

5. Тип Н — комета, у голові яких генеруються кільця, що рівномірно розширюються, — галоси з центром у ядрі.

Хвости комет, як уже згадувалося, майже завжди спрямовані в протилежний від Сонця бік. Ф. О. Бредіхін на основі розробок Ф. Бесселя вивів більш викінчену механічну теорію кометних хвостів і запропонував поділити їх на три відособлені групи, залежно від величини відштовхуючого прискорення.

Іноді в кометах спостерігаються незвичайні промені, що виходять під різними кутами з ядра й утворюють у сукупності променистий хвіст; галоси, що становлять собою систему концентричних кілець, які розширюються; стискальні оболонки, тобто поява декількох оболонок, які постійно рухаються до ядра; хмарні утворення; омегоподібні вигини хвостів, що з'являються при неоднорідності сонячного вітру та ін. У головах комет спостерігаються нестандартні спалахи яскравості, пов'язані з посиленням короткохвильової радіації і корпускулярних потоків; поділ ядер на вторинні фрагменти.

Сучасні дослідження комет

З маси відомих комет найбільш вивченою вважається комета Галлея. Перші згадки про неї містяться в записах Давнього Вавилона і датуються 164 і 87 pp. до н. є. Рухаючись по своїй еліптичній орбіті навколо Сонця до внутрішньої частини Сонячної системи, комета Галлея пролітає повз Землю кожні 70—80 років. Особливо значущим для вчених був прохід комети поблизу Землі в березні 1986 р., тому що на зустріч із нею вийшли космічні зонди (європейський, японські й радянські), що пройшли на відстані 8,9 і 8 тис. км від її ядра з метою проаналізувати гази й пил у безпосередній близькості від комети і сфотографувати її ядро. У той час ще не було технічної можливості здійснити посадку на ядро комети, тому що занадто великою була швидкість зустрічі — 78 км/с. Небезпечно було навіть пролітати на занадто близькій відстані від неї, тому що кометний пил міг зруйнувати космічний апарат. Відстань прольоту була обрана з урахуванням кількісних характеристик комети. Використовувалося два підходи: дистанційні вимірювання за допомогою оптичних приладів і прямі вимірювання речовини (газу й пилу), що залишає ядро, перетинаючи траєкторію руху апарата.

Телевізійна зйомка комети показала, що ядро являє собою монолітне тіло неправильної, у вигляді ядра арахісу, форми, із розмірами великої осі в 14 км і в поперечнику — близько 7 км, масою приблизно 100 млрд т і густиною досить пухкої речовини 0,1—0,3 г/см5. Пил, що його підхоплював газ, викидався могутніми струменями з ядра і летів у простір по спіралі, що пояснюється обертанням ядра (із періодом обертання 7,4 доби) навколо своєї довгої осі. Прилади встановили, що поверхня ядра чорна (відбивна здатність досить низька, менше 5%) і гаряча (приблизно 100 000°С). Темне забарвлення ядра пояснюється наявністю в ньому складних молекул, що складаються з Гідрогену, Карбону, Нітрогену й Оксигену, які утворюють темні вуглеводневі полімеризовані речовини. Проби показали, що газ, який безпосередньо виділився з комети Галлея, складається з водяної пари (80%), монооксиду карбону (10%), діоксиду карбону (3%), метану (2%), аміаку (1,5%) і ціанистоводневої кислоти (0,1%).

Найбільш цікавими подіями за останні кілька років стали: поява комети Хей ла—Боппа і падіння комети Шумахера—Леві 9 на Юпітер.

У 1996 році відбулася одна цікава подія. Американський астроном-любитель Чак Шрамек опублікував фотографію комети Хейла—Боппа, на якій чітко було видно яскравий білий об'єкт невідомого походження, трохи приплюснутой по горизонталі. Розміри об'єкта в кілька разів перевищували розміри Землі. Офіційні наукові представники оголосили знімок Шрамека підробкою, а самого астронома містифікатором, але самі не дали жодного зрозумілого пояснення природи цього явища. 23 липня, за повідомленнями преси, ядро комети розділилося навпіл. Попередній аналіз показав, що друге «ядро» — зоря на задньому плані, але наступні знімки спростували це припущення. Через якийсь час «ядра» знову об'єдналися і комета