За Шибутані, люди визначають себе, відчужуючись від інших [26, 190], і в цьому сенсі преса є ідеальним “відчужувачем”. Його інтеракціоністський підхід характеризується впевненістю, що людська злагода й соціальний порядок є продуктом комунікації. Напрямок, якого набула поведінка людини, розглядається як результат взаємних поступок людей, що залежать одне від одного та пристосовуються один одного [26, 27; 30, 174).

Як бачимо, наукова думка останніх десятиліть загрузла в суперечках щодо проблем індивідуального рівня розуміння. За ними забулося знання, заповідане Гумбольдтом, який одночасно і не відкидав пріоритету індивідуального розуміння – і прямо вказував на необхідність розглядати його тільки у загальнолюдському просторі: “Розуміння, однак, не могло б спиратися на внутрішню самостійну діяльність, ...якби за відмінностями окремих людей не стояла б, лише розщеплюючись на окремі індивідуальності, єдність людської природи” [6, 78].

Гумбольдт протиставляв не тільки індивідуальне соціальному, а й соціальне індивідуальному, одночасно підкреслюючи їхню нерозривність. У роботі про індивідуальне та масове у мові він зробив такий запис: “Нація, яка говорить однією мовою, включає до себе всі нюанси людської самобутності. Навіть люди одного розумового спрямування, які займаються однаковою справою, розрізняються у своєму розумінні справи й у тому, як вони переживають на собі її вплив... Мовлення завжди виходить від індивіда (але мова, додамо, – від суспільства - В. В.) ...Незважаючи на це, мова влаштовує кожного” [6, 165].

А. В. Гулига, відомий дослідник філософсько-лінгвістичної спадщини В. фон Гумбольдта, підкреслює як одну з чільних таку думку в теоретичній спадщині класика: “Народ – такий самий організм, як людський індивід”. Вона проходить червоною ниткою крізь усю творчість великого німця: зародилася в естетичних працях, потім сповнює його роботи з філософії історії [5, 20].

Погодимося з тим, що це – геніальний натяк, який сьогодні має вигляд досить умовного й тому не дуже точного.

Його зрозумів О. Потебня, який проголосив: “Протиріччя мовлення й розуміння вирішується, за Гумбольдтом, єдністю людської природи. (Воно не було б вирішено)... якби відмінність окремих осіб не була лише проявом єдності людської природи. Тим же пояснюється й протиріччя суб'єкта й об'єкта, свободи й необхідності” [15, 37].

Антиномія Потебні з'ясовує його позицію: “Мова стільки ж творення особи, скільки й народу” [15, 44].

Таким чином, масове розуміння слова є умовою розуміння взагалі, його формою, простором. Маса, що прагне розуміння, розпадається на кількість індивідів, а потім об'єднується в групи на аксіологічних підставах.

Є історичний і є порівняльний методи, шляхи дослідження; вони ж є основні істини науки. Але історичний – окремий випадок порівняльного, в якому дія відбувається в часі, а не в просторі. Отже, фактично лишається єдиний метод – порівняльний. Відтак, пізнання – дійсно порівняння. Про це писав О. Лосєв у знаменитій “Філософії імені” [12, 36 і далі].

Але народ – це передусім люди, а отже мова – це передусім мовлення. У Потебні мова взагалі відповідає середньому рівневі розуміння в народі [15, 47]. На нього й орієнтуються ЗМІ.

Відомий у всьому світі російський філософ і лінгвіст М. Бахтін пише з приводу дослідження розуміння слова у цих двох рівнях:

“Вербальна реакція – явище найвищою мірою складне. Воно складається з таких компонентів...

1) фізичне явище звучання промовлених слів;

2) фізіологічні процеси у нервовій системі, в органах мовлення й сприйняття;

3) особлива група явищ і процесів, що відповідають “значенню” слова та “розумінню” цього значення іншим (чи іншими). Ця група не піддається суто фізіологічному витлумаченню, адже явища, що до неї належать, виходять за межі ізольованого фізіологічного організму, передбачаючи взаємодію кількох організмів, таким чином цей третій компонент словесної реакції має соціологічний характер. Створення словесних значень вимагає встановлення зв'язків між зоровими, моторними, слуховими реакціями у процесі тривалого й організованого соціального спілкування між індивідами” [3, 19].

Створення невідомих комбінацій відомих речей відбувається тепер надзвичайно швидко. Власне, з ускладненням життя, зростанням темпів змінювання інформації цей процес має стабільну тенденцію до зростання.

Однак, продовжує Бахтін, і ця група компонентів цілком об'єктивна: адже всі ці шляхи й процеси, що служать для утворення словесних (тобто за межами одного організму) зв'язків, доступні об'єктивним методам, хоча й не суто фізіологічним.

“Складний апарат вербальних реакцій працює у своїх основних моментах і тоді, коли той, кого випробовують, нічого не каже вголос про свої переживання, а відчуває їх “сам собі” (там же); адже якщо він їх усвідомлює, то в ньому відбувається процес внутрішнього, (“прихованого”) мовлення (адже ми й думаємо, й відчуваємо, й бажаємо за допомогою слів: без внутрішнього мовлення ми нічого у собі усвідомити не можемо); цей процес такий же матеріальний, як і зовнішня мова.

Таке твердження викликає подив. Хіба думка не існує в ідеальному світі, лише проявляючись, промовляючись у світі матеріальному через письмо, мовлення тощо? Куди подівся “ідеальний світ думок”? Бахтіна вибачає тільки те, що він описує точку зору об'єктивістів у психології, але він робить це настільки некритично, що, здається, симпатизує їй та поділяє її.

Усе це поширює контекст дискусії щодо мовчазного діалогу читача з журналістом. Тут – больова точка поєднання суто індивідуального, настільки індивідуального, що навіть невисловленого, – з найширшим соціальним, охоплюваним пресою.

Тут починається безодня, в яку лінгвісти від Потебні до Штерна вважають за краще не заглядати, а філософи (такі, як Дільтей, Гадамер, Шпет) бачать у ній кожен своє.

Коли людина вперше вступає в