“А вчора знов хвороба зміцнилась, отже сижу далі. А з того сидіння як бачите зродився Лист до Вас та до п. Євгена (мається на увазі Маланюк – О.Я.) (нескінчений)”.
“Лист” до М.Мухина починається словами: “До його Милости Пана Мухина, сенатора Парнасу Україномалоросійського і орденів Кавалєра Високодостойний і сердечнолюбязний Приятелю мій і Пане!”
Далі у пишномовному стилі автор оповідає, як, лежачи в шпиталю, мав він “вельми дивну пригоду”. До нього, хворого,на ліжко сів шляхтич маловідомий в рукавичках наперфумованих” і запросив його “на шпацір”. Під час тієї прогулянки побачив він картину, де в людській подобі були “якби демони розмаїтії із неподвижного і непорушного краю вилетівши”, і були вони “в ярмарку україноруськім перемішанії…”
І побачив він “стропила небеснії розмаїтими дорогами сельськими, бруками міськими, стежками лісними, трактами гетьманськими, байраками козацькими і инчими розними шляхами поперетикані і путі тії світилися і жили, і цілий той маїстрат небесний світився і говорив тисячами голосами”.
Ті голоси автор і записав. Говорили там і “вельми хитрі чужоземнії люде”, котрі вважали, що українці – “то діти, Або щось, може, сите, мрійне, ніби меланхолійне” і їх “можно покорити”. “лиш обіцяти, присипати, скути І – задавить, співаючи вольнолюбиві нути”. У наступних “голосах” поет висміює тих “жебраків”, котрі сподіваються, що нація без боротьби здобуде собі державність, незалежність, бо:
“Инші народи з моцею своєю
Скажуть: - То уштиве дтия
хороше.
Співає пісеньки, не бунтує,
Не стремить, щоб що злого
зробити,-
Випадає похвалити ці діти
І державність дати.
Хай нам світить надія!
- Хоч би й без дати.
- Хай скінчиться веремія
Малоросійського гевала!
- Лиш не треба, на Бога не
треба
Щоб Вона повставала,
вбивала”.
Чулися йому й голоси тих інтелігентів, які мріяли про те,
“Як би так зробити
війну без пожару,
Як би так зробити,
Націю обережно потихенку,
Годувати її книжечками
у затишному курничку
І вивести на світ готову,
першорядну, без боротьби,
Перехитривши всіх?”
Чулися йому й “люде чужоземні, о України гонір, славу і фортуну в карти граючії”, які ладні були за будь-яку ціну здобути Вкраїну і зрозумів він, що ті голоси “се бо єсть батог Божий над моїм краєм!” А в кінці свого змагання з нечистою силою почув він голос, із нутра “гори самої найвищої в краю нашім, а Лисою званою” виходящий:
“ – Дай душі великої,
щоб злочини великії людей цих
опанувати, змити
І вставати, і творити!”
Автор у тому ж стилі просить приятеля, котрому адресований лист: “Оную пригоду мою правдивую і посвар неабиякий із духом нечистим оповідж тільки людям статечним яко ж і ми єсьмо. Инчим оповідати скрого Вашмости варую і заказую”. Датований цей твір 17 грудня 1930 року [10].
Але повернімося до цитованих вище спогадів М.Мухина. “Кілька років пізніше, - згадує М.Мухин, - не пригадую вже з якого саме приводу, до мене звернувся Юрій. Перед тим він звертав-ся до мене лише в листах до Е.Маланюка. Через Е.Маланюка був наді-сланий
рукопис "Черниці", невеликої стилізованої прозової речі, шо через _______________
10. Миронець Н. Матеріали Юрія Липи в ЦДАВОВ України //Літе-
ратурна Україна.- 2000.- 29 черв.
Олексу Бойкова (чільний діяч ОУН, близький співробітник її Провідника - полковника Є.Коновальця - О.Я.) пощастило вмістити в “Студентського віснику” [11].
Незабаром після надрукування "Черниці" доцент Василь Королів-Старий, письменник, зустрівши мене коло готелю "Централь" у Подєбрадах, одразу розпочав розмову з незвичайно переконаної заяви: "Перечитав "Черницю". Липа дуже видатний письменник. Наші видавці нічого в своїм фаху не тямлять. Вони зовсім не помічають Липи. Липа незвичайний, винятковий знавець українського народного розпо-відного стилю..." Протягом... короткої дороги монолог Королева... не уривався, монолог на ту саму тему - про незвичайну літературну обдарованість Юрія Липи та сліпоту редакторів і видавців" [12].
На початку 1929 року Е.Маланюк вже виїхав із Подєбрад і М.Му-хин листувався з Ю.Липою безпосередньо. Незабаром останній почав надсилати Мухинові частинами рукопис роману пригод ХУII століття –“Козаки в Московії”, якого він передруковував і вносив до мови автора деякі правки. М.Мухин свідчить також про те, що Ю.Липа захоплювався малюванням, ілюструючи з іншого боку чистих аркушів рукопису окремі дієві постаті чи й сюжети.
Протягом 1930-1931 років М.Мухинові довелося деякий час редагувати празький "Студентський вісник". Він вмістив на його шпаль-тах декілька віршів Ю.Липи із циклу “З Київських легенд”: “Кожум`-яка”, “Св. Софія”, “Пан Адам Олеарій” та дві дещо більші речі - вертеп “Ярмарок” (очевидто той, про який ішла мова вище - О.Я.) і цикл “бароккових віршів-медальйонів”, який складався із шістнадцяти поезій.
Взимку 1930-1931 років, за дорученням автора, М.Мухин клопотався виданням у літографії Ярковського на Корунній вулиці, що на Виноградах у Празі, другої збірки поезій Ю.Липи “Суворість” (про що йшлося вище – О.Я.). Текст збірки було передруковано на канарковий літографічний папір досвід-ченим інженером Андрієм Кістем.
Влітку 1933 року М.Мухин переїхав до Ужгорода. Ю.Липа, дові-давшись, що Мухин опинився, в такому, на його думку, “провінційному заглушшю”, почав надсилати другові велику кількість друкованих видань, зокрема, французьких і польських, серед яких були: “Nouvlles
_______________
11. Липа Ю. Черниця //Студентський вісник.- Прага.- 1927.- № невід.
12. Мухин М., там само.
1іттеraires” - тижневий часопис без назви лише з датою року; “Mаrianne”; “Nasza Pszyszlosc”, часопис польських консерваторів, де були статті Бобжинського про Україну; розвідка Голомбка про Кирило-Мефодіївське братство; “Вunт Mloduch”, зі статтями на літературні теми, видання Бохенських; “Musl Ро1sка”, “Ріоn” та багато