Уроки А.З.Москаленка

На фото червня 1999 року – усміхнений директор Інституту журналістики, професор Москаленко серед сотень радісних студентських обличь, він тільки-но вручив п’ятикурсникам дипломи. А студентам четвертого курсу ще рік чекати урочистої миті. Всі схвильовані: через півроку(невдовзі?) почнеться останній рік тисячоліття – 2000-ий. Попереду натхненна праця, молоді надії, й, обов’язково, успіхи.

Чи сподівався директор Інституту журналістики, відомий прозаїк і публіцист, доктор філологічних наук, професор Анатолій Захарович Москаленко зустріти ще один новий рік? Мабуть, не загадував. Його невиліковна хвороба, про яку в інституті мало хто знав, прогресувала. Життєві перипетії того року збіглися (скучувалися) в тугий вузол, розв’язати який на власну користь було неможливо.

12 липня 1999 року Анатолію Захаровичу виповнилося 65 років. Такого щирого вітання свого директора інститут раніше не бачив. У пресі було опубліковано Привітання Президента України. Однак, навесні 1999 року був і нищівний удар – на шпальтах газети “Сільські вісті”. Викликав цей удар сам А.З.Москаленко, розкритикувавши, з точки зору Адміністрації, найгострішого публіциста опозиційних “Сільських вістей” Івана Покія.

Та саме А.З.Москаленку це ні в якому разі не варто було робити. Не треба було нагадувати головному редактору “Сільських вістей” (і своєму однокурсникові) Івану Васильовичу Сподаренку про вісімдесяті роки, коли зав. відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ Л.М.Кравчук у найжорстокіших традиціях компартійного режиму намагався зняти з роботи І.В.Сподаренка – кращого редактора кращої республіканської газети України за її сміливу лінію, за гострі публікації, які читала вся республіка. А хто ж не знав, що Л.М.Кравчук і А.З.Москаленко – друзі, навіть більше – мають спільних онуків. Одним словом, дуже необережно було ятрити старі рани, нагадувати І.В.Сподаренку про смертельні політичні обрбзи, які забути неможливо. А.З.Москаленко відповів “Сільським вістям” у газеті “Факты” іронічною статтею (під псевдонімом...). Краще було б виступити з “відкритим забралом”!

Попереду професора А.З.Москаленка чекало різке пониження в посаді. Згідно університетського Устава завкафедрами, декани і директори мають у 65 років передавати свої повноваження здібним організаторам навчального процесу – молодим, перспективним вченим. А.З.Москаленко був здібним організатором навчального процесу. Він був реалістом, який розумів невідтвореність свого посадового майбутнього – перехода з посади директора на посаду рядового професора.

Восени 1999 року на святкуванні 165-річчя Київського національного університету імені Тараса Шевченка в доповіді ректора університету академіка В.В.Скопенка була проголошена чітка оцінка діяльності керівництва Інституту журналістики – було згадано лише попередника А.З.Москаленка – декана факультету журналістики професора Д.М.Прилюка, який склав свої повноваження у 1984 році.

Єдине прізвище – професора Д.М.Прилюка – було проголошено і в доповіді Ректора на святкуванні 170-річчя Університету. Отже, наше завдання: вивчати творчий та науковий досвід Д.М.Прилюка і використовувати його в вирішенні проблем сучасності.

...Як розповідав український журналіст Віталій Возіанов, його рідний брат, академік, відомий у Європі уролог, постійно привозив А.З.Москаленку з-за кордону потрібні йому ліки. Та невідворотність людського кінця для всіх однакова. Анатолій Москаленко це добре розумів, цитуючи слова поета Володимира Луговського з поеми “Середина века”:

Бессмертья нет, а слава – только дым

И где-нибудь ты сменишься другим.

Анатолій Захарович Москаленко останні десять років свого життя, вже маючи за плечима великий творчий доробок, книги оповідань, романи і повісті (“Свояки”, “Сліпий турист”, “Краплина й море”, “У Дніпро і кручі”, “Під небом вічності”, “Дніпро у вогні” та ін.), засереджує свою наукову увагу на проблемах сучасних засобів масової інформації: пише монографії і наукові розвідки “Преса в системі наукового управління суспільством”, “Місцева преса”, “Комунікативна політологія”, “Сучасна журналістика”, “Вільна преса у демократичній державі”, “Реабілітація слова” та ін.

Професор А.З.Москаленко створює основний підручник свого життя – “Теорія журналістики”, у відмурок якого кладе лекції – натхненні, глибокі за науковими думками.

Кожної осені, на першому засіданні кафедри періодичної преси, професор Москаленко, як завідувач, доповідав членам кафедри про щойно написані статті, про те, якими новими розділами збагатив свою “Теорію журналістики”. Останнє прижиттєве видання “Теорії журналістики” (1998 рік) вже становило 334 сторінки!

Наприкінці 80-их років ХХ ст. Директор Інституту журналістики А.З.Москаленко широко відкрив наукові двері для публікацій і захистів. Відомі вчені О.Д.Пономарів, А.І.Мамалига, В.Ф.Іванов, Б.І.Черняков стали докторами наук за його підтримки.

Некролог про передчасну смерть директора Інституту журналістики, письменника, професора А.З.Москаленка, який підписали громадські діячі та вчені України, було доручено написати нам разом із письменником, доцентом М.О.Сорокою. Ми зачинилися на кафедрі періодичної преси, якою 15 років керував Анатолій Захарович, прискіпливо оцінюючи кожне слово; через три години переслали текст некрологу факсом на підписи. На похованні – і в Інституті журналістики, і на Байковому цвинтарі були сотні людей, які прийшли попрощатися з видатним українським ученим і публіцистом. В останню путь Анатолія Захаровича Москаленка проводжав і його духовний друг – патріарх Філарет.

Коли наприкінці 1999 року було оголошено конкурс на заміщення вакантної посади керівника кафедри періодичної преси, у членів кафедри думка була єдина – зав. кафедри має стати наукова наслідовниця А.З.Москаленка – Тетяна Олегівна Приступенко. Те, що члени кафедри зробили вірний вибір, свідчить плідна наукова праця, і присвоєне їй почесне звання заслуженого журналіста України, що кандидат історичних наук, доцент Т.О.Приступенко одержала 2001-го року.

Анатолію Захаровичу Москаленку належить влучний афоризм: “Журналістика не тільки професія, а й спосіб життя”. Своє журналістське і наукове життя А.З.Москаленко прожив чесно. Писав про шахтарів, металургів, вчителів і воїнів. Потрапляв під високовольтну напругу компартійного гніву, працюючи у ЦК. Піднімався, і знову шукав відповіді на складні