Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, — в такому разі вони вивчаються іншими на-уками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політекономії). Натомість еко-номічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох «ви-мірах», закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію еко-номічних законів можна розглядати як закономірності роз-міщення продуктивних сил. Так, закон економії часу ви-являється як закономірність ефективності розміщення ви-робництва; закон поділу праці — як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації ви-робництва — як закономірність територіальної концент-рації виробництва тощо. Про закони й закономірності докладніше йтиметься у наступному підрозділі цього роз-ділу.

Продуктивні сили — це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існу-вання людей, відбувається соціальний розвиток.

Продуктивні сили — це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. Засоби виробництва поділяються на предмети праці й засоби праці. У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси — вугілля, руду й сировинні матеріали (сировину), як-от бавовник, зерно, пластмаси, — цебто матеріали, піддані якійсь обробці. До поняття засобів виробництва зараховуються машини й ус-таткування, будівлі й споруди, засоби транспорту й зв'язку, а також земля, бо цей природний ресурс має свої виразні особливості. Головним складником продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількістю (чисельність працівників) і якістю (статево-віковий склад, рівень квалі-фікації, рівень освіти, традиції та навички). Роль праці як складової частини зростає з розвитком продуктивних сил: підвищуються вимоги до якості трудових ресурсів.

Природні ресурси — це тіла й сили природи, суспільна користь яких змінюється у процесі трудової діяльності людини. Вони використовуються як засоби праці (земля), джерела енергії, сировини й матеріалів, а також безпосе-редньо як предмети споживання (питна вода, дикі ягоди, гриби тощо).

їхнє сукупне значення у системі продуктивних сил зменшується. Так, розвиток хімічної промисловості допома-гає одержувати непоганий врожай з раніше малородючих ґрунтів; деякі різновиди пластмас замінюють деревину то-що. Проте людство ніколи не зможе відмовитись від при-родних ресурсів, бо вони є речовою першоосновою вироб-ництва матеріальних благ. Крім того, хоча з науково-технічним прогресом відносно зменшується попит на деякі різновиди природних ресурсів (руди чорних металів, ву-гілля), водночас зростає попит на інші (руди кольорових металів, уранова сировина). Ця проблема докладніше роз-глядатиметься у подальших розділах посібника.

Науково-технічний прогрес перетворив науку на безпо-середню продуктивну силу. Сучасне велике виробництво неможливе без фундаментальних наукових досліджень, без постійних чималих капіталовкладень у розвиток науки. Одначе наука — особливий ресурс: її просторова фіксація ускладнена, хоча, звичайно, можна позначити на карті зосередження науково-дослідних центрів. Вплив науки ви-являється у результаті праці, у змінах технології та орга-нізації виробництва, що відбивається й на територіальному аспекті (поява нових виробництв, зміна територіальних виробничих зв'язків, концентрація й деконцентрація ви-робництва тощо). Сполучення праці з предметами й засо-бами праці утворює процес виробництва. Тому сфера ви-робництва також є об'єктом вивчення науки «Розміщення продуктивних сил», — йдеться передусім про матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, транс-порт).

Розміщення продуктивних сил — це їхня просторова фіксація разом з процесом їхнього розвитку в просторі.

Можна зробити «моментальний знімок» об'єктів народного господарства й позначити їх на карті, проте слід пам'ятати, що продуктивні сили перебувають у постійній динаміці. Так само, як, за висловом Демокріта, «не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки», не можна й продуктивні сили хоча б через добу побачити у тому ж стані в просторі (якщо врахувати глобальний характер процесу).

Є кілька визначень поняття «розміщення продуктивних сил». Одне з найвдаліших, на нашу думку, належить Е. Ала-єву: «Розміщення продуктивних сил — динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями терито-ріального поділу праці, властивими даній соціально-еко-номічній системі».

Термін «розміїцення продуктивних сил» може вживатись у кількох значеннях: як конкретний («фіксований») стан поділу на території народногосподарських об'єктів і насе-лення; як форма організації продуктивних сил; як процес зсувів у розміщенні продуктивних сил на певній території; як один з напрямів економічної політики уряду. Ці визна-чення відбивають зміст поняття: усі вони конкретні, але характеризують лише один його бік. Отже, РПС — це і стан, і процес, і форма організації, і політика. У нашому курсі ці поняття трактуються або в їхній сукупності, або поокремо, — залежно від конкретного аналізу розміщення продуктивних сил.

Розміщення продуктивних сил — це наслідок суспіль-ного поділу праці в територіальній формі. Територіальний поділ праці можна уявити як процес виробничої спеціалі-зації регіонів та посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. При по-ділі праці виникає двоєдина система господарства, що характеризується галузевими й територіальними аспектами й формує народногосподарський комплекс. Для розміщення продуктивних сил чи не найбільше значення має закономірність територіального поділу праці.

З'ясувавши поняття «розміщення продуктивних сил», ми можемо братися за визначення конкретних структурних блоків та об'єктів, які вивчає наука. Зі змісту поняття продуктивних сил випливає, що РПС обіймає вивчення трьох великих блоків: розміщення населення й трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, розміщення ви-робництва й невиробничої сфери. Власне, до