«ІСТОРІЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»
Думка про бачення на відстані виникла в людства ще в далекій давнині. Прикладом тому можуть служити киплячі чани жерців і магів, кришталеві кулі чаклунів і провісників, чарівна тарілка з яблуком, яке оберталося, і багато інших казково-міфічних винаходів. Згадування про передачі зображення і звуку на відстані можна зустріти в легендах, міфах, переказах і казках у всіляких народів світу. Однак, своє втілення в реальність подібні уявлення одержали лише тільки через безліч років, коли рівень науково-технічного прогресу досяг необхідно високого рівня.
Поява телебачення нерозривно і прямо зв'язано з винаходом радіо і кінематографа.
Олександр Степанович Попов, скромний викладач фізики, поставив на службу людству електромагнітні коливання, відкриті Г.Герцом і 7 травня 1895 року явив світу свій винахід – радіо.
Апарати Попова були здатні до передачі знаків телеграфної абетки Морзе, але у формі більш-менш тривалих звукових сигналів, а не у формі коротких і довгих рисок (крапок і тире) на паперовій стрічці. Сутність винаходу зовсім точно відбивало його назву — «радіотелеграф». Передати по радіо, власне, що звучить слово вдалося лише в 19 році XX століття.
Винахід кінематографа зв'язують з іменами Огюста і Луї Люм’єр. Сини французького фабриканта, який займався виробництвом фотоприладів, винайшли в 1895 році апарат, який поклав початок розвитку синематографу і кіноіндустрії, зіграв основну роль у появі телебачення.
Радіо і кіно породили сучасне телебачення — спосіб перетворювати радіосигнали, нечутні і невидимі, у звуки і зображення, які рухаються.
Заслуга введення в побут самого терміну «телебачення» належить штабс-капітану російської армії К.Д. Перському. Він першим вжив цей термін у своїй доповіді «Сучасний стан питання про електробачення на відстані (телевізування)», зробленому в Парижі на Всесвітньому конгресі електротехніків у 1900 році.
Ідеї створення електричної системи для передачі рухливого зображення на відстань висловлювалися ще в 70-і роки XIX століття. Ґрунтувалися ці ідеї на чисто теоретичних засновках (можливості фізичних експериментів були в ту пору незначні). Але тільки в середині 20-х років двадцятого сторіччя промислово-технічна база розвилася настільки, що виникла можливість практичної реалізації теоретичних принципів телебачення, висунутих за піввіку до того.
Ідеям і експериментам по передачі на відстань рухливого зображення передували ідеї й експерименти по передачі зображення нерухомого.
Виходячи з принципу «факсимільної телеграми», висунутого шотландцем А. Бейном у 1842 році, який працював у Росії, італієць Д. Козеллі винайшов (у 1862 році) «хімічний телеграф», за допомогою якого можна було передавати по проводах зображення — малюнок або текст. Телеграф цей був випробуваний на лінії зв'язку Петербург — Москва, але не одержав визнання. Щоб передати зображення по «пантотелеграфу Козеллі», малюнок або текст потрібно було витравити на мідній пластинці, потім у приймаючому пункті аналогічну пластинку піддати настільки ж тривалій хімічній обробці. Коротше кажучи, винахід Козеллі виявилося практично безглуздим, тому що між Москвою і Петербургом уже функціонувала залізниця і потяг міг доставити зображення майже за той же час, що для цього було потрібно при використанні «хімічного телеграфу».
У 1880 році росіянин учений Порфирій Іванович Бахметьєв (широко відомий як фізик і біолог) запропонував теоретично цілком можливу телевізійну систему, названу ним «телефотографом». Заслуга Бахметьєва перед наукою полягає в тому, що він хоча і не побудував апарат, але висунув перший з основних принципів телебачення — розкладання зображення на окремі елементи для послідовної їх передачі на відстань. (Незалежно від Бахметьева ідею про розкладання зображення на елементи висловив португалець Адріанові ді Пайва.) Німець Пауль Ніпків запропонував здійснити розкладання (розгорнення) зображення за допомогою обертового диска, що має ряд невеликих отворів, розташованих по спіралі. Запатентований у 1884 році диск Ніпкова довго не знаходив практичного застосування; сам учений вперше побачив свій прилад у дії лише в 1923 році на одній з міжнародних виставок радіоапаратури, встигнувши до цього часу забути про свій винахід, зроблений ще в студентські роки.
У 1888 — 1889 роках професор Московського університету Олександр Григорович Столєтов, вивчивши так називаний «зовнішній фотоефект» (здатність деяких металів під впливом світла випускати електрони), створив фотоелемент. Досягнення Столєтова відкрило принципову можливість безпосереднього перетворення світлової енергії в електричну.
Спираючись на це відкриття, викладач петербурзького Технологічного інституту Борис Львович Розінг у 1907 році запропонував (і запатентував у Росії і за кордоном) ідею, що без принципових змін збережена в діючих і зараз телевізорах. Ідея ця полягала в тому, щоб використовувати для перетворення електричних сигналів у світлові точки видимого зображення катодну (електронно-променеву) трубку, створену англійцем В. Круксом і вдосконалену німецьким ученим К. Брауном. Катодна трубка, відповідно видозмінена, постаченою безліччю складних і тонких пристроїв, — основа сучасних телевізорів: нинішній телеекран — не що інше, як сплюснений торець катодної трубки.
Б.Л. Розинг сконструював трубку, у якій потік електронів (катодний промінь), викликаний фотоефектом, «бомбардує» торець, покритий зсередини шаром речовини, здатного під впливом катодного променя світитися. Телевізійне зображення (градації світла і тіні) виникає як результат більшого чи меншого по інтенсивності світіння визначених ділянок екрана. Відзначимо, що в розробці Розинга аналіз зображення здійснювався за допомогою оптико-механічного (дзеркально-барабанного) пристрою, а синтез (розгорнення) зображення здійснювалося без використання оптико-механічного пристрою, як це стало неодмінним для електронних телевізійних систем лише до середини 30-х років.
9 (22) травня 1911 року Розинг продемонстрував на скляному екрані електронно-променевої трубки телевізійне зображення. Передавалося зображення решітки, поміщеної перед об'єктивом