Структура управління радянської системи освіти відповідала завданням освітньої галузі радянських часів. Освіта обслуговувала інтереси планової економіки і тоталітарного режиму і робила це досить успішно. Сьогодні ситуація в суспільстві змінилася, система освіти переживає трансформацію, а галузева структура управління залишилася без істотних змін. 

Участь у освітньому процесі основних зацікавлених учасників – держави, приватного сектора, громадськості – можна охарактеризувати таким чином. 

Державний сектор 

Міністерство освіти, як і за радянських часів, контролює навчальні плани і диктує зміст навчання, встановлює норми фінансування державних закладів освіти, відбирає та затверджує підручники, які належить використовувати у навчальному процесі. До повноважень Міністерства освіти та місцевих органів державної влади також належить розробка умов прийому до закладів освіти, призначення керівників державних закладів освіти, а також ухвалення кандидатур керівників недержавних закладів освіти.

Оскільки в Україні держава бере активну участь у наданні освіти, Міністерство освіти, використовуючи владні повноваження, робить усе, аби залишитися монополістом. Тобто, замість забезпечення справедливих правил гри для всіх учасників процесу, Міністерство намагається міняти ці правила на користь державного сектора в освіті. Це ставить у невигідне становище інших учасників освітнього процесу, створює несприятливі умови для розвитку ринку освітніх послуг. 

Приватний сектор 

Недержавний сектор в освіті України не є розвинутим. Так, за даними на початок 2000/2001 навчального року частка учнів недержавних закладів в середній освіті складала близько 1%, у вищій освіті – близько 8%. Серед факторів, що зумовлюють такі низькі показники, часто називають те, що вартість навчання у приватних закладах освіти є завеликою для більшості українців, зважаючи на загальне падіння доходів більшості населення. Але на прикладі вищої освіти можна побачити, що достатньо велика кількість споживачів готова платити за освітні послуги: статистичні дані свідчать, що майже половина студентів ВНЗ навчається не коштом державного та місцевих бюджетів, а за кошти фізичних та юридичних осіб. Основними перешкодами розвиткові недержавної освіти слід вважати нормативне середовище, яке створює нерівні умови діяльності державних та приватних закладів освіти. Нерівність умов між закладами освіти різних форм власності полягає у першу чергу в тому, що державні заклади освіти згідно із законодавством мають статус неприбуткових організацій і звільняються від сплати податків та зборів, натомість приватні заклади освіти підпадають під загальну систему оподаткування податком на прибуток як прибуткові організації. Відповідно, податкове навантаження приватних закладів освіти підвищує вартість навчання учнів (студентів).

Ресурси приватного капіталу для покриття видатків на освіту також використовуються слабо. Підприємства і фінансові структури висловлюють готовність легально надавати фінансову і матеріальну підтримку закладам освіти. Але прозоро взаємодіяти бізнесу і освіті заважають: брак фінансової самостійності шкіл, неефективність управління, правова неврегульованість питань взаємодії шкіл із жертводавцями, невизначеність об’єктивних критеріїв оцінювання успішності роботи закладів освіти, низький вплив батьків і громади на якість викладання в школах.

Як відомо, і центральні, і місцеві органи влади можуть працювати за контрактами з приватними організаціями, які мають фахівців необхідної кваліфікації і можуть забезпечити якісне виконання державних замовлень. Але представники приватного сектора, як потенційні учасники освітнього процесу поставлені у невигідні умови. Це відбувається тому, що в Україні оподаткування організацій, діяльність яких не спрямована на отримання прибутку, мало чим відрізняється від оподаткування звичайних приватних комерційних фірм і підприємств. 

До того ж, участь приватного сектора у якості постачальника для державних потреб в умовах дефіцитного бюджету часто пов’язана із фінансовими порушеннями. Наприклад, бізнес-структури «допомагають» школам та інтернатам «в обмін» на державні борги перед освітніми закладами для того, щоб отримати компенсацію за податок за додану вартість. При цьому розміри такої заборгованості держави перед освітніми закладами за спожиту електроенергію завищуються, що фактично означає розкрадання бюджету.

Громадськість 

Головний споживач освітніх послуг, заради якого існує вся система освіти, – громадянське суспільство – фактично позбавлений можливості впливу на неї для захисту своїх інтересів. 

Немає процедур звітування держави перед населенням за здійснення своїх зобов’язань по наданню освітніх послуг. Діалог громадськості з державою не побудований як систематична співпраця, спрямована на розробку і впровадження послідовної державної політики. Такий брак політичного діалогу і співпраці в освіті призводять до відчуження населення від процесу прийняття урядових рішень, недовіри до уряду.

Незалежний голос при розробці освітньої політики, в оцінці якості і ефективності освіти є слабким. Це має свої корені у соціалістичному минулому, коли радянська влада утримувала тільки ті дослідницькі інституції, що були потрібні для керівництва військовою промисловістю і «обґрунтування правильності обраного курсу». Дослідження, які б попереджали про суспільну небезпеку, політичні ризики, пов’язані з негативними тенденціями в суспільстві, не можна було здійснювати за державні гроші. 

Сьогодні ситуація майже не змінилася. Дослідницькі організації, не включені у державний реєстр наукових і освітніх установ, примушені платити податки як комерційні фірми, і їхня участь в публічній політиці через взаємодію з державними установами утруднена. Громадським організаціям важко вступати у контрактні відносини з державою. Згідно з обмеженнями щодо фонду заробітної плати, вони не мають можливостей наймати для надання інтелектуальних послуг кваліфікованих експертів. 

Через брак незалежного голосу, обговорення альтернативних стратегій розвитку освіти освітянська наука не може розвиватися. А занепад якості розробок, у свою чергу, призводить до неефективної освітньої політики, від якої втрачає все суспільство. 

Урядові рішення і документи державної освітньої політики 

В Україні за роки незалежності було підготовлено декілька документів, що мали визначати освітню політику держави. Була підготовлена національна Програма “Освіта” (Україна ХХІ століття)”. Були прийняті Закони про професійно-технічну, про середню освіту. Підготовлені Проекти Законів про вищу і дошкільну освіту,