Укладаючи каталог втрачених об'єктів архітектурної спадщини, ми опрацювали

методику відбору цих об'єктів за трьома принципами.

По-перше, кожний об'єкт повинен мати високу міру історико-культурної цінності, а саме - відповідати бодай одному з таких критеріїв:
справити значний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва впродовж тривалого історичного періоду;
бути безпосередньо пов'язаним з історичними подіями, розвитком ідей, видатними особами, які справили визначальний вплив на перебіг національної історії, розвиток культури і мистецтва;

репрезентувати шедевр творчого генія, бути етапним твором видатних архітекторів чи інших митців;

бути унікальним витвором зниклої культури чи мистецького стилю.

Цей перший принцип означає, що у разі збереження об'єкт, який відповідає цим критеріям, був би включений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятка архітектури національного значення. Іншими словами, без цих об'єктів неможливо уявити собі історію української архітектури.

По-друге, об'єкт має бути якщо не цілковито знищеним, то принаймні зруйнованим, тобто понад 50 відсотків наземної частини його має бути втрачено.

По-третє, ми повинні чітко уявляти собі, як той об'єкт виглядав. А для цього неодмінно має бути відповідна джерельна база у вигляді старих світлин, малюнків, гравюр, літографій, обмірних чи проектних креслеників, докладних описів, матеріалів

досліджень тощо.

Саме виходячи з цих принципів ми, провівши відповідні дослідження, відібрали 396 об'єктів для сформованого нами Довідника втрачених об'єктів архітектурної спадщини. Хочемо зазначити, що ми цілком свідомо не включили такі об'єкти, як Успенський собор у Крилосі біля Галича чи давньоруські храми у Переяславі, Благовіщенську церкву в Чернігові, рештки якої розкопав свого часу академік Б.Рибаков, чи храми й базиліки Херсонеса Таврійського тощо. Для всіх цих об'єктів характерний брак відповідної джерельної бази. Ми не знаємо і ніколи не знатимемо достеменно, як вони виглядали. А гіпотетичні реконструкції різних фахівців на підставі описів чи інтерпретації рештків підмурків - надто ненадійна база для історико-архітектурної науки.

Так само, але виходячи з іншої засади, ми ігноруємо такі архітектурні споруди, як деякі неоковирні витвори київських архітекторів Є.Єрмакова і В.Ніколаєва кінця ХІХ - початку ХХ століть, які за архітектурно-художнім рівнем не могли б претендувати на статус пам'ятки.

До Довідника ми включили також близько десятка об'єктів, які досі значаться у державних переліках як пам'ятки архітектури національного значення (замки в Галичі й Корці, кам'яниця в Любечі тощо). Це - пам'ятки або ж цілковито зруйновані в останні роки, або такі, що перебувають у стані руїни, коли понад 50 % наземного об'єму втрачено. Деякі з таких пам'яток були включені 1999 року до Програми вiдтворення видатних пам'яток iсторiї та культури України й на кінець 2001 року успішно відреставровані (Володимирський

собор у Херсонесі).

Ще раз вважаємо необхідним підкреслити: укладений нами таким чином своєрідний каталог не претендує на повноту. Це зумовлено тим, що далеко не всі втрачені визначні пам'ятки нам відомі, або досліджені достатньою мірою. Отже, автор ніби заганяє сам себе в глухий кут. Адже сьогоднішні наші знання про втрачені об'єкти архітектурної спадщини неповні і фрагментарні. Не всі регіони ще вивчені достатньою мірою (найгірше в цьому сенсі нам відомі південні й західні регіони, подальше дослідження яких лишається завданням на майбутнє). Не всі втрачені об'єкти виявлені, та й джерельна база, особливо архіви, досліджена на сьогодні явно недостатньо. Зараз ніхто не візьметься спрогнозувати, скільки споруд чи їх комплексів може увійти до повного каталогу втрачених об'єктів архітектурної спадщини, якщо такий колись буде створений. Зрештою, на наше глибоке переконання, такий каталог в принципі не може бути повним, оскільки процес пізнання нескінченний.

Таким чином ми маємо нескінченну множину об'єктів, з якою важко оперувати, оскільки тут не діють певні логічні закони (наприклад, закон виключення третього) і вступає в дію інтуїціоністська логіка. Тому всі наші висновки, строго кажучи, можуть бути істинними чи хибними тільки стосовно тої множини 396 об'єктів, яка розглядається. Будь-які екстраполяції на більші множини можуть бути некоректними.

Підсумовуючи свої дослідження ми вважаємо, що архітектурна спадщина України включає в себе як збережені донині будівлі, споруди, їх комплекси і ансамблі, так і ті, що не збереглися, але відомі нам з джерел. В цілому всі вони є невід'ємною складовою культурної спадщини українського народу.

Значна і дуже важлива частина об'єктів архітектурної спадщини втрачена з різних причин. Втрати об'єктів архітектурної спадщини мають виразну специфіку в регіональному, хронологічному і каузальному аспектах і можуть бути відповідним чином класифіковані.

Для з'ясування основних кількісних характеристик втрат об'єктів архітектурної спадщини по регіонах України ми визначили величину, яку назвали коефіцієнтом втрат. Коефіцієнт втрат обчислюється у відсотках як відношення наявної кількості пам'яток архітектури національного значення до кількості втрачених об'єктів архітектурної спадщини за формулою:

К = Кв х 100% : Кп

де К - коефіцієнт втрат;

Кв - кількість втрачених об'єктів архітектурної спадщини;

Кп - кількість пам'яток архітектури національного значення, що збереглися.

Результати обчислень, проведених за цією формулою стосовно кожної області й кожного історичного регіону України, зведено в таблиці 1. Аналіз цих відомостей дозволяє виділити області й регіони з найбільшими втратами (Полтавська область - понад 64 %; Слобожанщина - понад 45 %), а також області й регіони з мінімальними втратами (Одеська область - 1,39 %; Поділля - 4,68 %). В середньому по Україні коефіцієнт втрат об'єктів архітектурної спадщини становить трохи більше 11 %.

Наочно регіональні особливості втрат архітектурної спадщини показані нижче, на карті 1.

Зібраний матеріал дозволяє зробити хронологічну періодизацію втрат об'єктів архітектурної спадщини України. Ми виділили для цих підрахунків такі основні