"Фронти й тили великих інформаційних війн"

Вторинний ринок інформації: велетень на карликових ногах

На Заході з’явився новий фах - “хіт-хантер” (“мисливець за людьми”). Йдеться про активне імпортування з-за кордону спеціалістів з програмування. Розвивається й ринок так званого офшорного програмування, на якому минулого року Індія, до речі, заробила 4 млрд. доларів.

В інформаційному суспільстві неодмінно з’являтимуться нові нетрадиційні ринки інтелектуального споживання. А це означає, що більша частина “доданої вартості” концентруватиметься саме у сфері “м’яких технологій”. Звісно, це призведе до докорінних зрушень у суспільному житті. Адже, щоб забезпечити лише 1% економічного зростання, Україні вже сьогодні потрібно на 3% зміцнити свою індустрію телекомунікацій. Отже, у розвиток цієї галузі упродовж найближчих п’яти років слід буде вкласти щонайменше 5-7 млрд. доларів.

Не розв’язавши цих інфаструктурних проблем, годі сподіватися на стійке економічне зростання. Тим часом, покладатися в цьому, очевидно, можна лише на іноземного інвестора, бо кошти, які вкладає держава, просто неспівмірні з необхідними потребами. Упродовж 1998-99 років було повністю відсутнє бюджетне фінансування Національної програми інформатизації. Упродовж 2000 р. на це було виділено 5 млн. грн., а у 2001 р. - 8 млн. грн. Тобто ми вкладаємо на державному рівні в інформаційну сферу лише одну тисячну частину від належного.

Як відомо, українські мас-медіа використовують переважно інформацію не оригінального походження, а запозичену з іноземних, переважно російських джерел. Замість того, щоб пропонувати ближнім і далеким сусідам свою власну. Тут не обійтися лише нарощенням кількості інформаційних агенцій та їхніх представництв у різних куточках світу. Слід навчитися працювати за законами світового ринку інформації:

- інформація мусить бути вірогідною, оригінальною, ексклюзивною;

- її слід “запакувати” за звичними для зарубіжного споживача стандартами і подати в технологічно придатному вигляді;

- вона має бути адекватно і якісно перекладена іноземними мовами;

- іноземний споживач має довіряти українським Інформаційним джерелам і на основі такої інформації приймати свої рішення.

На жаль, цього ще й досі немає. І це вкрай негативно впливає на міжнародний імідж України, яку на Заході за інерцією все ще сприймають як "ту ж саму Росію, але більш зіпсовану". Так званий касетний скандал, до речі, ще більше посилив цю хибну переконаність західної громадськості. Що й казати, навіть на внутрішньому інформаційному ринку ми часто віддаємо перевагу інформації, здобутій із зовнішніх джерел, адже свої внутрішні підкидають нам не стільки інформацію, скільки дезінформацію. Тож доводиться постійно витрачати енергію на те, щоб відокремлювати зерно від полови. Але природа інформаційного простору така, що він ніколи не буває порожнім. Там, де не дотягують національні виробники інформаційного продукту, замість них допрацьовують іноземні. І було б наївно гадати, що вони завжди працюють лише на користь наших національних інтересів.

Суб’єкти інформаційного простору: засилля інформації ненаціонального походження

Державні ЗМІ через низьку якість пропонованого ними продукту дедалі більше втрачають свою популярність. Тож близько 80% ефірного часу телерадіотрансляцій вже заповнено продуктом неукраїнського походження. Кабельними мережами поширюються сигнали провідних російських телекомпаній (ОРТ, РТР, НТВ), програми яких часто-густо мають виразно антиукраїнську (в ліпшому разі - неукраїнську) спрямованість.

За соціологічними даними, серед українських телеканалів кияни віддають перевагу “Інтеру” (82%) й “1+1” (77%). Високим є також рейтинг “Нового каналу” (49%), що навіть перевищує рейтинги російських РТР та НТВ. 3 програм новин популярними є “Подробности-Время” на “Інтері” і ТСН на каналі “1+1”. А от респондентів, які віддавали перевагу “Вікнам” на СТБ, виявилося стільки, скільки й прихильників “Сегодня” на НТВ або “Вестей” на РТР. Найнижчі за рейтингом позиції офіційного каналу УТ-І (40%) та загально-міського ТЕТ (26%). Ті самі канали мають і найнижні рівні довіри. Зменшилася популярність державних радіостанцій за винятком офіційної першої програми українського радіо, яка збирає більшу аудиторію, ніж інші довгохвильові радіостанції. Їхній невисокий рейтинг коливається в межах 1-3%. Головна причина такого стану - застаріла концепція радіоканалів, які не витримують конкуренції з комерційними РМ-станціями музичних форматів. При цьому не слід забувати, що для РМ-аудиторії, переважну частину якої складає молодь, інформаційні блоки цих станцій є головним джерелом новин.

Російські бізнес-структури активно скуповують акції провідних українських телеканалів: 82% акцій СТБ контролюється “Лукойлом”, 30% "Інтеру" належить ОРТ. Російськими власниками контролюється телекомпанія "НАРТ". Значна частина власності “Нового каналу” належить російській “Альфа-групі”. "1+1" контролюється американською фірмою СМЕ (Р.Лаудер). Іноземні ком-панії контролюють близько 80% рекламного ринку в інформаційному просторі України. До того ж український медіапростір активно “обстрілюється” як з територій суміжних держав, так і з використанням супутникового мовлення. У західному регіоні України активно діють польські ("ТV-РоІопіа", RFM тощо), угорські (Duna-TV) телерадіокомпанії. На території України здійснюють своє мовлення "Радіо Свобода" (США), ВВС (Великобританія), DW (ФРН).

Активну діяльність розгорнула фірма "Гарант", яка, надаючи документи на ексклюзивні права щодо розповсюдження в Україні програм російського каналу "НТВ", прагне підпорядкувати собі компанії кабельного телебачення. Водночас Всесвітня служба радіомовлення України здійснює трансляцію програм лише трьома іноземними мовами - англійською, німецькою та румунською. Через постійну нестачу фінансування зменшуються обсяги мовлення. Більше того, через вимкнення передавачів Львівського ОРТПЦ та дворічного простою Миколаївського РПЦ зупинено трансляцію програм на Північну й Південну Америку, Австралію.

Великі інформаційні війни: коли гуркотять гармати, пера притуплюються

В Україні простежується тенденція до концентрації та монополізації ЗМІ. Формуються потужні холдинги, які стають для фінансово-політичний угруповань специфічними інструментами політичного впливу. Простежуються тенденції відтворення на нашому грунті російської моделі медіа-холдингів, функціонування яких призвело до формування джерела політичної нестабільності внаслідок постійних "інформаційних війн". Подібним структурам властиве нехтування національними інтересами на користь власних корисливих інтересів, ледь завуальованих ідеалами боротьби за свободу слова. Все це складає постійну загрозу національній безпеці.

3 одного боку, часто наражаються на невдачу спроби журналістів отримати більш-менш об’єктивну інформацію про перебіг соціально-політичних процесів в Україні, намірів та дій влади. І причина тут, звісно, не в журналістах, а в самих державних “достойниках”, яким слід, нарешті, визначитися, хто і що вповноважений компетентно стверджувати у кожному конкретному випадку. Необхідно сформувати певні ієрархічні правила й поінформувати про них ЗМІ, що дасть змогу зняти, якщо не всі, то більшість проблем довкола забезпечення свободи слова в Україні.

3 іншого боку, самим журналістам слід опрацювати і включити до свого морально-етичного професійного кодексу певні правила висвітлення діяльності владних органів. Критикувати певні персоналії, звичайно, можна і потрібно. Але справою вкрай негідною і, врешті-решт, непрофесійною є спроби атаку-вати цілі державні інституції лише тому, що їх представляють не ті люди, яких хотілось б бачити на відповідних посадах авторам так званих компроматних інформаційних матеріалів та замовникам цих матеріалів. Тут існує та морально-етична межа, яку за жодних умов не варто переходити журналісту, що справді поважає свою професію. І чим швидше це зрозуміють окремі журналісти і цілі журналістські колективи, тим конструктивніше у них складатимуться стосунки не лише з владою, але й з власними читачами, глядачами та слухачами. Тим вищим буде ступінь довіри до мас-медіа.

Кадри і зарплата: закон тотожності

Загалом, вкрай актуальною є проблема підготовки журналістських кадрів, переважна більшість яких працює на досить низькому професійному й творчому рівні. Так само актуальною є проблема й підготовки кадрів для пресових та PR-служб, які могли би компетентно представляти органи державної влади і державу в цілому. До внутрішніх проблем журналістського середовища слід віднести також небажання журналістів займатися досудовим, корпоративним розглядом конфліктів на “судах журналістської честі”.

Суттєвою є також проблема підготовки кадрів технічних фахівців на рівні сучасних інформаційних технологій, адже поки що немає достатнього бюджетного фінансування цього освітнього процесу. Розвиток відповідних технологій та технологічне оновлення основних фондів державних каналів радіо та телебачення, на жаль, входять до тих питань, які не мають належного відображення в бюджеті 2001 р. До того ж однією з найболючіших проблем е перетікання за кордон кваліфікованих кадрів, оскільки умови оплати праці за кордоном і в самій Україні поки що несумірні. Ця проблема стосується, серед іншого, й представництва органів державної влади в Інтернеті. Адже, щоб виготовити професійний сайт та підтримувати його на належному рівні необхідні фахові системні адміністратори, web-дизайнери, залучати яких за теперішнього низького рівня зарплати в державно-бюджетній сфері вкрай проблемно. Більше того, значна кількість комп’ютерних спеціалізацій й досі не входять до загальнодержавного реєстру професій.

Надзвичайно гострими є бюджетні проблеми державного концерну РРТ. Низькі ставки посадових окладів працівників державних радіо-телеканалів - як технічних, так і творчих, - низькі доходи районних та міських газет ставлять, у свою чергу, під загрозу нормальне пенсійне забезпечення журналістів.

Виходом з цієї ситуації може стати укладання державних угод між замовником та видавцем з виплатою замовником стартової суми, що забезпечить гарантований доход даного виду ЗМІ. Існує також проблема державного замовлення для ЗМІ