Не можу тепер докладно сказати, чи перша «Читанка» Хуторного була колективною роботою цього гуртка, чи особистою працею Т. Лубенця. Я застав товариство «Читанку» за закінченням другої читанки — «Веселка». Цю «Веселку», цікаво й гарно складену, спіткала сумна доля. Як відомо, в ці часи російська цензура вимагала, щоб, друкуючи українські книжки, видавці не відступали від російського правопису. Цензори часом точно придержувались того закону (так, про таку страшну річ, як український правопис, був державний закон!), а часом задовольнялись тим, щоб стояло «ы» замість «и» і щоб були йори (ъ), а «ї» дозволяли ставити перед шелестівками. Такий правопис засвоїли потім білоруські видання. Правопис цей тим був кращий од цілком російського, що не примушував українську інтелігенцію, і особливо галичан, що до того не звикли, читати «и» за «і» або «ї»; для народу ж, що вчився в російській школі з російських книжок, був навіть практичніший од справжньої української фонетики, бо не було зовсім літери «и», котру він звик був читати за «і».

Отже, зладжену таким напівросійським правописом «Веселку» цензура друкувати не дозволила, очевидячки, не вважаючи її книжкою з красного письменства, на яке була обмежена тоді українська література в російській державі.

Тоді громада наша видрукувала цю книжку в Галичині. Але вийшло так, що в Україну все ж її не пущено, а в Галичині ніхто не хотів її купувати через її правопис, ні етимологічний, ні фонетичний; кілька сот її примірників довго спочивало в Ів. Франка на горищі, й я не знаю вже, що з нею сталось.

Гурток наш, як годиться українському гурткові, пересварився між собою й розділився на два. Не пам'ятаю, які були формальні мотиви розриву, але у грунті це була боротьба поодиноких осіб за домінуючий вплив. Відділившись, кожна частина гуртка називала себе справжньою «Хрестоматією» й не визнавала за таку другу частину. В тій громадці, в якій я зостався з більшістю членів, перед вели Гнат Житецький, син філолога Павла Житецького, й Володимир Калаш, а у другій «Хрестоматії» ватажком був Арабажин.

Та друга «Хрестоматія» була під протекцією професора Володимира Антоновича, і в його стали сходитися на збори. Арабажин умів з'єднати собі симпатії професора, котрий дуже цінував його здібності і сподівався, що з його вийде неабиякий український діяч. То справді був чоловік талановитий і дуже добрий оратор. Але, видно, власна кар'єра була йому дорожча за ідейні прямування, чим і можна пояснити, що він «пережив» свої українські мрії.

Наша «Хрестоматія» збиралася звичайно, в кого-небудь із членів «Старої громади»: в Володимира Науменка, в Павла Житецького, у Трегубова (в колегії Павла Галагана), в Ізмаїла Новицького, в доктора Панченка. Як я вже сказав, ми працювали над складанням популярних книжок для народу. Були то книжки з географії, фізики, астрономії й т. ін., але за тодішніх обставин майже нічого з того не могло побачити світу. Цю роботу провадили ми самостійно, але часом старші громадяни задавали нам якусь спеціальну роботу. Так, Павло Житецький давав нам студіювати мову у творах Івана Вишенського, літопису Самовидця, й ми писали на ці теми реферати. Під проводом Науменка займалися ми редагуванням української словниці, яку багато літ перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення «Старої громади», закінчив Борис Грінченко. Пробували теж складати «реальний словар» української мови.

Коли судити нашу роботу по безпосередніх наслідках, то не дала вона нічого цінного для збагачення української науки. Але нам особисто дала вона багато позитивного: ми привчилися серйозніш дивитися на національні прикмети нашого народу, більше свідомо їх любити; перед нами відкривалися такі цінності народного духу, яких ми, може, й не добачали б без тієї виховавчої роботи.

До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді ще молодь не мала звички трактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву. Ми бачили, скільки глибокого знання, любові до народу, безінтересовності вклали ті старі діячі у свою роботу; ми бачили, що вони, а не хто інший, одслонили перед усіма народами багато обдаровану душу нашого народу, існування якої не підозрівалося раніше.

Треба сказати, що наші «старі» вміли не тільки писати, але й говорити. Досить було послухати промов Науменка або Житецького за вечерею, якою звичайно закінчувались наші офіціальні засідання. Мова Житецького про яке-небудь Пересопницьке євангеліє або на іншу начебто таку суху тему, просто дихала поезією, ми заслухувались нею, як натхненною поемою.

Гостинність старих громадян була надзвичайна. Живі з нас, певно, й досі пам'ятають ті смачні вечері, якими нас частували після наших засідань. Товариство наше мало невеличкий склад книжок, із якого можна було їх набувати або брати дурно для роздачі при нагоді в селі.

Кожний із нас, виїжджаючи на село, вважав своїм обов'язком роздати кілька примірників «Кобзаря» та метеликів, які тоді можна було знайти.

Невелика це була література: крім «Кобзаря» та оповідань Квітки, Стороженка, Марка Вовчка та Левицького-Нечуя, кілька брошур із географії, про небо та Землю, про земні сили, оповідання з Святого письма, оповідання про комах, «Граматка» Куліша та дрібні оповідання белетристичні. Ото й був майже ввесь наш книгарський запас; галицькі періодичні видання ми одержували в дуже невеличкому числі, звичайно, в закритих рекомендованих листах, і розповсюджувати їх було мало змоги.

Але й така невинна