Генерал Новицький зустрів мене великим криком:—

Что это вы, молодой человек, здесь в университете малороссийскими гадостями занимаетесь?! Какие вы книжки получаете?

Я скромно заявив, що то ж книжка, дозволена цензурою...—

А что это за курка с курчатами? Это тоже, наверное, гадости?

Я відповів, що сам не знаю, що це таке, бо ще ж не міг її прочитати.—

Ну, конечно, все это гадости; вот вам Александров пишет: «Думу про курку не дуже кому показуйте». Ведь если бы это не были гадости, то он бы не писал, чтобы вы всем не показывали.

Потім став переглядати поему й листи і кричав:—

И все на малороссийском наречии; все это гадость, все это требует перевода.

Допитував він мене з антрактами, висилаючи на якийсь час до іншої кімнати. В один із нападів тиче мені під ніс санскритський текст і кричить:—

А это что у вас за шифрованное письмо?

Я пояснив, що то санскритський текст для університетських студій.—

Ну да, знаю, а это что? — й показує мені сторінку в моїй записній книжці, де галицькі мандрівники залишили мені на спомин свої підписи.

Я признався, що то підписи моїх галицьких знайомих.—

Да, знаю, вы там малороссийскими гадостями занимались.

Тут же став мене допитувати, чого я ночував у Волочиську; моїй заяві, що, втомившись дорогою і трохи недужий, хотів відпочити, звичайно, не повірив і раптом запитав:—

Сколько чемоданов книг было послано?

Звичайно, я не сказав два чемодани, а, прибравши найневинніший вигляд, спитав його:—

Каких книг?

Мабуть, він подумав собі, що, може, то й не я хотів перевезти книжки, й більш про них не згадував, а, покричавши трохи та пообіцявши вигнати мене з Києва, якщо не перестану займатися «малороссийскими гадостями», відпустив додому. Потім іще мене разів тільки зо два кликали до старокиївського участку, де вже перед особою меншою, бо тільки полковником, і досить гречним, я мусив дати писане зізнання про те, відки я родом, і що писав, і про те, що я до таємних товариств не належав, і про відірвання «Малоросії» не думав.

«Курка з курчатами» залишилася в жандармів, і для мене історія з нею цим і скінчилася.

Написав я про цю оказію Александрову й незабаром одержав од нього листівку олівцем такого змісту, що, мовляв, треба терпіти все, всяка душа властям придержащим да повинується й т. д. Зразу для мене було видно, що читати її треба якось інакше, але я не знав як. Коли я показав її С. Шелухинові, той, як чоловік більш у таких речах тямущий (недурно він належав до «політиків»), зразу догадався, що треба зробити: помочив ту картку, погрів на лампі, і з-під олівця виступив цілком другий текст — гострі, лайливі вірші на жандармів російською мовою, що, пам'ятаю, починалися так:

И надоели же вы нам,

Рабы проклятые и хамы,

Другого имени, как хам,

Приличней нет на свете вам...

Коли я потім написав Александрову, що прочитав його вірші, то старий дуже був утішений і з подивом запитав: «І як ви догадалися?»

Довідався я потім, що й Александрова тягали жандарми за «Курку з курчатами» й листування зі мною, йому інкриміновано, що він розбещує молодіж, що дозволяє собі, бувши людиною такого поважного віку і в «чинах», писати якомусь «студентишке» такі вирази — «хоч би цензорові очі засліпило» й т. д.

А як він незабаром покинув службу, доживши до визначеного в законі числа літ, після якого вже не вільно було служити в військовій службі, то йому не дали повного генеральського «чина», на що він мав право. Сповіщаючи мене про це, він смутно додав: «Видно, що «Курка з курчатами» помогла».

Крім згаданої вже «Хрестоматії», були в нас і інші таємні гуртки: «Драматичне товариство», що владжувало театральні вистави, звичайно, в приватних помешканнях, а також літературно-музичні вечірки, був «Культурно-просвітний гурток», що утворився пізніш за «Хрестоматію» і збирався на засідання не у старих громадян, а в кого-небудь із своїх членів.

Цікавий був гурток «Тарасівці», котрий ми називали так на честь Шевченка. Гурток цей мав цілком самостійницький характер, мав завдання ставити українське питання на всю його височінь і ширину, щоб наблизити відродження України, культурне й політичне. Між іншим, члени цього товариства зобов'язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою, і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося. Кожний член «Тарасівської громади» повинен був, перебуваючи на селі, вивчити кілька дітей читати з української граматки, роздавати українські книжки і взагалі дбати про українізацію життя. До «Тарасівців», між іншими, належали Іван Липа, Віталій Боровик, Євген Тимченко. Ідеї цього товариства висловлені (не зовсім повно з тактичних мотивів) у надрукованім пізніше в «Правді» за 1893 рік «Profession de foi молодих українців».

В кінці 80-х років у Києві згуртувалася громадка письменників, переважно зі студентської молоді. Це не було правильно зорганізоване товариство, не мало воно ні виробленого статуту або програми, ні грошових фондів.

Щотижня в визначений згори день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка. Тут читали автори свої нові твори й переклади, тут же вони й обговорювалися, складалися проекти нових літературних робіт; усе, що готувалося до друку, звичайно, відсилалося до львівських часописів, до «Зорі», а потім і до «Правди», як вона стала виходити. Тут же Лисенко знайомив нас із