Структура роботи. Робота складається зі змісту, вступу, трьох розділів (дев’яти підрозділів, десяти підпунктів), загальних висновків, списку використаних джерел (містить 64 найменувань) і додатків. У роботі вміщено 1 рисунок та 4 таблиці. Положення основного тексту доповнює матеріал, викладений у 11 додатках.

РОЗДІЛ I

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ

1.1 Історія становлення громадянських відносин

Громадянин — це фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави. Громадяни становлять найчисленнішу категорію населення. Вони також володіють повнішим обсягом прав і свобод, ніж інші категорії населення — іноземці та особи без громадянства. Громадянин — це завжди людина. Але в юридичному значенні не кожна людина може бути громадянином. Звідси випливають певні відмінності у правовому статусі громадянина і людини. Права останньої мають природний і невідчужуваний характер, тоді як права громадянина визнача-ються належністю людини до громадянства певної держави. При цьому правові статуси громадянина і людини багато в чому збігаються і переплітаються. Тому чимало конституцій країн світу, в тому числі України, містять загальні розділи про права, свободи та обов’язки людини і громадянина [63, с.640-641].

Право на громадянство є невід’ємним правом людини, основою її правового стату-су в державі і суспільстві. Поняття громадянства нерозривно пов’язане з поняттям державності. Кожна суверенна держава сама визначає, хто є її грома-дянином. Це — сфера внутрішньої компетенції держави. Умови набуття і втрати громадянства, права, сво-боди та обов'язки громадян, як правило, встанов-люються конституціями держав або іншими актами національного законодавства. Оскільки кожна держава в даній сфері діє самостійно, не виклю-чені колізії законів про громадянство різних країн. Це є причиною випадків подвійного громадянст-ва або безгромадянства. Такі колізії можуть бути джерелом міжнародних конфліктів. Для за-побігання їм державами укладаються двосто-ронні і багатосторонні договори та угоди з питань громадянства [63, с.641].

Становлення громадянських відносин пройшло певний етап ще з часів існування Української Народної Республіки і до нашого сьогодення. Таке формування відбувалося наступним чином.

Громадянство Української Народної Республіки — це правова належність особи до Української Народної Республіки. Регулювалося Законом про громадянство УНР від 2.03.1918 р. та законом про реєстрацію громадянства УНР від 4.03.1918 р., Конституцією УНР. Громадянином УНР вважалася особа, що наро-дилася, постійно проживала на території України й отримала свідоцтво про належність до УНР. Подвійне громадянство виключалося. Громадяни зобов’язані були дбати про державу, ви-конувати її закони, підтримувати порядок, свободу, рівність і справедливість.

Закони регламентували порядок одержання свідоцтва про громадянство, складання обо-в'язкової присяги (”приречення”) громадя-нина України, порядок вступу до громадян-ства і порядок виходу з нього, визначення громадянства жінок та дітей. Крім суто політичного значення, ці закони сприяли загальному вирішенню правових проблем, пов'язаних з громадянст-вом, надавали вагомості і врочистості проце-дурі реєстрації громадянства тощо. Проте окремі положення було сформульовано невда-ло. Так, усі питання громадянства були віднесені до компетенції не вищого органу державної влади, а міністерства внутрішніх справ; жінки мали бути в тому самому громадянстві, що й їхні чоловіки, якщо протягом певного строку офіційно не заявлять іншого. Принизливою для корінних українців стала процедура доведення свого права на громадянство УНР за допомо-гою свідків і сплата гербового збору за отри-мання свідоцтва про громадянство. Продуманішими були норми про вихід з громадянства УНР та позбавлення його: перше питання вирішува-лося Урядом УНР за заявою особи, друге — тільки за постановою Суду Республіки.

В останні дні свого існування Центральна Рада виз-нала недосконалість законів про громадянство УНР. Бу-ло підготовлено проект нового законодавчого ак-та, але розглянути його Рада не встигла. Він став основою для схваленого гетьманом П.Скоропадським Закону про громадянство Української держави (2.07.1918 р.). За Кон-ституцією УНР (фактично не діяла) громадянином країни вважалася кожна особа, яка набула це право у встановленому законом порядку. Вихід з громадянства вирішувався Урядом УНР за заявою відповідної особи. Позбавлення громадянства допускалося тільки за постановою Суду Республіки.

Конституція проголосила рівність усіх громадян УНР “у своїх громадянських і політичних правах”. Передбачалося також, що тільки громадяни УНР користуються усією повнотою громадянських і політичних прав, беруть участь в управлінні “через активну і пасивну участь у виборах до законодавчих установ і органів місцевого самоврядування” [63, с.644-645].

Громадянство Української Держави — це визначена законом гетьмана П.Скоропадського від 2.07.1918 р. правова належність особи до Української Держави. За цим законом скасовувалися відповідні нормативні акти УНР від 2.03.1918 р. і 4.03.1918 р.

Громадянинові Української Держави заборонялось одночас-но бути громадянином чи підданим іншої держави. Громадянство Української Держави надавалося усім мешканцям України, які перебували на її території станом на 2.07.1918 р.. Протягом місяця від зазначеної дати ті, хто це заперечував, могли подати відповідну заяву до губерніївського чи повітівського старости і вийти з українського громадянства. В такому разі ви-давалося посвідчення на право перебування в Україні терміном не більше 6 місяців. Українським громадянином вважався також кожен, хто народився на території України, навіть якщо він постійно перебував за її межами, за умови, що подасть про це заяву до 2.07.1919 р., а неповнолітні — протягом року після досягнення повноліття. Це стосувалося і тих, хто осіло мешкав в Україні, але на час прийнят-тя закону про громадянство перебував за кордоном. Невчасне подання заяви за поважних причин не вважалося порушенням, і заява такої особи розглядалася найближчим до неї закордонним представництвом України. Воно видавало