Виразне переважання сільського населення в Захід-ному регіоні зумовлює і дещо нижчий, порівняно з іншими регіонами, освітній рівень населення: на Заході частка осіб з вищою освітою становить 26%; у Центрі – 31,3%; на Півдні – 33,1%; на Сході – 33,8%. Показник наводиться для населення віком від 10 років. За підсумками Всеукраїнського перепису 2001р.).

При цьому, жителям Західного регіону меншою мірою, порівняно з іншими регіонами, притаманне прагнення до міського способу життя. Фактично, хотіли б жити і працювати в місті така сама частка опитаних – 47,6%, якою є частка міського насе-лення в нинішній структурі населення регіону (47,5%). Бажають, щоб їх діти жили і працювали в місті ненаба-гато більше опитаних (58,6%), – тобто спостерігається певне прагнення до міського способу життя, проте, його рівень свідчить скоріше про відтворення тради-ційного способу життя. Зрозуміло, що в цьому випадку відмінності між регіонами можуть не лише зберіга-тися, але й поглиблюватися.

Диспропорції в оплаті праці та зайнятості. За даними Державного комітету статистики, у 2005р. середньомісячна заробітна плата в Тернопільській області була майже у 2,4 рази нижчою, ніж у Києві, а рівень безробіття – вищий більш ніж у 15 разів. У травні 2006р. середня заробітна плата у Захід-них областях України – Волинській (747 грн.), Закар-патській (834 грн.), Івано-Франківській (888 грн.), Львівській (891 грн.), Рівненській (845 грн.), Терно-пільській (703 грн.) – була удвічі нижчою, ніж у Києві, в середньому в півтора рази – ніж у таких областях Східного регіону, як Донецька (1161 грн.) і Дніпропе-тровська (1131 грн.).

Маючи загалом нижчу оплату праці (через перева-жання в регіоні зайнятості в аграрній і соціальній сфе-рах), жителі Західного регіону змушені вдаватися до зовнішньої трудової міграції (переважно – нелегаль-ної). За експертними оцінками, станом на середину 2004р., з Івано-Франківської, Тернопільської, Черні-вецької областей на заробітки за кордон виїжджають до 45% працездатного населення [25, с. 11-18]. Саме таким чином жителі Заходу країни забезпечують порівняно достат-ній рівень життя своїм родинам. Як свідчать дані, наведені в таблиці (див. додаток Л), самооцінка матеріального ста-новища сімей респондентів-жителів Західного регіону є дещо вищою, ніж відповідні оцінки жителів інших регіонів. Проте, досягається подібний рівень ціною вилучення громадян із суспільно-економічних проце-сів у власній країні та, відповідно, певного відчуження від загальнонаціональної спільноти (до цього можна додати й інші соціальні втрати: зростання соціального сирітства, незахищеність самих заробітчан за кордоном, оскільки, за експертними оцінками, майже 90% трудових мігрантів до країн Заходу перебувають там на нелегальному становищі).

Загалом, наявність та усталений характер (через відсутність структурних реформ) регіональних дис-пропорцій економічного розвитку, рівня зайнятості та оплати праці, фактично, зумовлюють постійне самовідтворення регіональних відмінностей в економіці, рівні та способі життя населення, а отже – відтворює й відмінності його ідентифікації, зумовлює взаємне відчуження, формування осо-бливих регіональних (локальних) ідентичностей.

Низький рівень внутрішньої географічної мобільності населення. Водночас із зростанням рівня зовнішньої трудової міграції знизився рівень внутріш-ньої мобільності населення. Про це свідчить, зокрема, зменшення міжміських пасажирських перевезень усіма видами транспорту загального користування. Порів-няно з 1990р., обсяги міжміських перевезень пасажи-рів зменшилися загалом удвічі (з 461 млн. пасажирів до 226 млн. у 2005р.), інтенсивність перевезення пасажи-рів залізничним транспортом – в 1,4 рази; річковим – у п’ять разів; автомобільними дорогами – в чотири [56, с. 255; 59, с. 122]. При цьому, падіння обсягів перевезень транспортом загаль-ного користування не компенсується, наприклад, зрос-танням кількості автомобілів у приватній власності. Порівняно з 1990р., їх кількість збільшилася лише в 1,6 рази (з 3,3 млн. до 5,1 млн. одиниць). Причому майже половина (48%) цієї кількості автомобілів зосереджена в шести областях країни: Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Харківській, Київській включно з Києвом (на який припадає майже 9% загальної кількості – при тому, що населення Києва становить близько 5% населення України ).

Зниження мобільності населення зумовлюють: *

державна тарифна та цінова політика. Протя-гом 2001-2005рр. транспортні тарифи, тарифи в місцях тимчасового проживання (готелях, пан-сіонатах, будинках відпочинку тощо), ціни в ресторанному господарстві постійно зростали в середньому на 15% щорічно.

Водночас, відчутного зростання доходів насе-лення не відбувалося, про що виразно свідчить фак-тична незмінність частки витрат домогосподарств на продовольчі товари: у 2000р. вона становила 64,1%, у 2004р. – 63,9% ( за міжнародними стандартами, така структура витрат притаманна бідним суспільствам).

В результаті, сім’ї змушені були якщо не припиняти і скорочувати, то індексувати витрати на відпочинок і культуру відповідно до рівня інфляції споживчих цін (витрати на харчування за цей час зросли в 1,8 рази; оплату житла – в 1,6; відпочинок і культуру – в 1,5 рази). При цьому, за даними обстежень домогосподарств, що їх проводить Держкомстат, у 2003-2005рр. витрати серед-ньостатистичної української сім’ї на відпочинок і культуру складали в середньому 2,4-2,8% її загаль-них грошових витрат, що у 2006р. становило загалом 348 грн. або 134 грн. на кожного члена сім’ї на рік [4, с. 14].

За такого обсягу витрат будь-яке відчутне разове підвищення цін і тарифів відчутно відбивається на показниках внутрішнього туризму: так, коли у 2004 р. середня вартість туро-дня у