* стагнація у сфері будівництва шляхів сполу-чення (порівняно з 1990р., загальна протяжність шляхів сполучення в Україні зменшилася, за винятком автомобільних доріг, довжина яких за 15 років зросла на 1%; *

скорочення інфраструктури внутрішнього туризму. Порівняно з 1990р., кількість місць у будинках і пансіонатах відпочинку зменшилася майже вдвічі, на туристичних базах та в інших закладах відпочинку – в 1,3 рази; кількість готе-лів – на 14%, місць у них – на 19%;

* звуження практики екскурсійної і туристичної діяльності в загальноосвітніх школах, серед студентів та інших молодіжних груп (за екс-пертними оцінками, статистика не ведеться). За експертними оцінками, попри прийняття окремого рішення Кабінету Міністрів України (травень 2004р.) щодо заходів з розвитку дитячого та молодіжного туризму, прогрес у цій сфері фактично відсутній – як у кількісних показниках реальних внутрішніх подорожей, так і формуванні системних преференцій для розвитку цих видів туризму (пільгові транспортні тарифи, створення мережі молодіжних готелів тощо). Досить серйозні вимоги до забезпечення безпеки дитячих поїздок по країні та низький прибуток від них роблять цей сегмент туризму нецікавим для туристичного бізнесу;*

відсутність відповідної державної політики у сфері житлового будівництва та регулювання ринку житла (за 15 років не побудовано фактично жодного гуртожитку; існуючі на початок 1990-х років гуртожитки приватизовані; фак-тично припинилося будівництво гуртожитків, житла готельного типу, соціального житла); *

хибна політика “вирівнювання мережі” вищих учбових навчальних закладів Мініс-терством освіти і науки України наполегливо проводиться політика “наближення вищої освіти до місця проживання студентів” (відкриття різ-номанітних підрозділів вузів у малих містах, районних центрах тощо) (“Міністерство освіти і науки України прагне більш повно врахувати процеси регіоналізації освіти. Суть цих процесів обумовлена прагненням молоді отримувати освіту якомога ближче до місця проживання. Тому підтримується ініціатива вищих навчальних закладів щодо створення позабазових підрозділів), яка переважно нега-тивно відбивається на якості освіти та водночас не спонукає молодь до міграційної активності (насправді, однією з головних причин форму-вання такої політики є різке зниження платоспро-можності населення, припинення будівництва студентських гуртожитків і водночас різке, еко-номічно необґрунтоване зростання цін на житло (та, відповідно, його оренду) в крупних науково-освітніх центрах – що в поєднанні зробило для значної частини молоді фактично недоступною якісну вищу та середню спеціальну освіту) [51, с. 585-592];*

територіальний принцип комплектування армії призовним складом і контрактниками.

2.2.4 Чинники соціогуманітарного характеру

До чинників соціогуманітарного характеру, що впливають на ідентифікацію осіб і груп відносять, як правило, насамперед, загальнозрозумілу (так звану літературну, еталонну) мову, єдині міри часу і про-стору, ідеальні моделі бажаного, ідеологію тощо. Однак, жодна ідеологія не стане дієвою доти, допоки не буде створений її образний, знаковий аналог. Адже, як зазначалося, ідентичність має потужну емоційну складову, тому адекватними засобами її формування є ті, що здатні впливати насамперед на емоційну сферу особи або групи, спрямовані на формування відчуття єдності, належності до спільноти.

Тому чинниками формування спільної ідентич-ності є насамперед історико-культурні та соціальні міфи, герої, образи, знаки (постаті, гасла), свята, тобто явища, в основі яких полягає власне художній образ, здатний впливати естетично (чуттєво) та викликати багатопланові асоціації і почуття.

В сучасному культурному, інформаційному, освітньому просторах такого характеру явища, які б мали об’єднавчий зміст, фактично, відсутні. *

Історико-культурний міф. Історія регіо-нів України була настільки різною (і в цивілі-заційному сенсі, і з огляду на події, коли ), що спроби апеляції до спільної долі, історичних постатей, героїв, повертає з минулого скоріше минулі суперечності та взаємні образи (напри-клад, герої Другої світової війни чи вороги в ній). Історичне примирення в Україні поки що не сталося. *

Національна ідея (позитивний міф про країну). Такий міф може бути створений лише на основі цілком раціонально сконструйованої моделі бажаного майбутнього, власне, згадуваної вище стратегії, курсу розвитку країни. Проте, як зазна-чалося, такої стратегії немає. Навпаки, тема вибору курсу протягом 2004-2006рр. активно експлуатувалася політичними силами з електо-ральною метою, що лише поглибило міжрегіо-нальний конфлікт навколо цієї теми. *

Свята (знакові дати, календар). За даними спеціальних соціологічних досліджень, які Центр Разумкова проводить протягом останніх років, фактично, жодне з державних, релігійних та інших свят з різних причин не сприймається як свято більшістю громадян. Так, лише 20,1% громадян засвідчили, що для них День Неза-лежності України дійсно велике свято; натомість 40% – вважають його “звичайним офіційним” святом; 30% – не святом, а звичайним вихідним; 6,8% повідомили, що для них це не свято і вони вважають, що цей день не повинен бути вихід-ним.

З іншого боку, відзначання однієї і тієї самої дати може мати цілком протилежний смисл (День Пере-моги – День скорботи). Як це не парадоксально, але й Новий рік здатен викликати суперечності, оскільки жителі Заходу і Центру зустрічають його за київ-ським часом, Півдня і Сходу – переважно за москов-ським. *

Загальнозрозуміла еталонна мова. Як зазна-чалося вище, українська мова цілком здатна виконувати роль мови міжнаціонального спіл-кування, оскільки нею достатньою мірою воло-діють абсолютна більшість громадян країни. Водночас, існує ризик поставити під сумнів її здатність виконувати роль еталонної, оскільки протягом років незалежності фактично безпе-рервно і некероване відбувається реформування української мови і