посвідчення про громадянство і сповіщало про це уряд України та уряд держави місця перебування представництва. Із заявами про прийняття укр. громадянства можна було також звертатися до адміністративних відділів окружних судів за місцем прибуття в Ук-раїну. Інші особи отримували права українського гро-мадянства народженням від громадян України, шлюбу іноземки з українським громадянином, усиновленням іноземця до 17 років українським громадянином і шляхом натуралізації, тобто за умови, коли право- та дієздатна особа перебуває на території України протягом 3 років і спроможна утримувати себе та родину.
Українська громадянка втрачала громадянство, коли ви-ходила заміж за іноземця, але могла повер-нути його після розлучення з чоловіком, якщо оселиться в Україні і подасть відповідну заяву. Діти від такого шлюбу вважались українцями, якщо після розлучення вони за-лишалися з матір'ю. Іноземці, які мешкали в Україні, та їхні неповнолітні діти могли стати українськими громадянами згідно із заявою батьків, коли вони отримали тут вищу або середню освіту і подали відповідне клопотання не пізніше 2 років після цього або зробили Українській Державі значні послуги. Адміністративні відділи окружних судів, що розглядали такі заяви, повинні бу-ли з’ясувати відношення заявника чоловічої статі до військової повинності за законами його країни. Постанова суду при визнанні заяв-ника громадянином Української Держави надсилалася губерніївському старості. Підставою для відмови у проханні були відомості про ганебні вчинки заявника або про можливу від них шкоду для України. Постанови суду могли оскаржуватися губерніївським старостою чи самим прохачем у Генеральному суді протягом 2 тижнів після їх винесення або отримання копії постанови. Якщо скарга у зазначений термін не надійшла, окружний суд видавав заінтересованій людині посвідчення про її українське громадянство.
Особи, які набували українське громадянство за рішенням суду або посольства, складали присягу такого змісту: “Обіцяю та заприся-гаюсь бути завжди вірним Українській Дер-жаві як своїй Батьківщині, охороняти інте-реси державні і всіма силами допомагати її славі і розцвіту, не жалкуючи для цього на-віть і свого життя. Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Ук-раїнської Держави, щиро виконувати всі обов’язки громадянина її, коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів”.
Український громадянин втрачав громадянство, якщо приймав громадянство (підданство) іншої держави. Коли це відбувалося без належного дозволу, такій особі заборонялося повертатися на рідну землю. Заяви про зречення Громадянст-ва Української Держави, що дозволялося не раніш як після 3 років пере-бування у ньому, теж розглядалися адміністративними відділами окружних судів. У проханнях зазначалося, громадянство чи підданство якої держави заявник приймає і яке він має відношення до військової повинності. Дозвіл надавався ли-ше після її відбуття або законного звільнен-ня від служби. Не дозволявся вихід з українського громадянства і тим, хто мав борги щодо сплати податків. Особи, що зреклися Громадянст-ва Української Держави, могли подавати клопотання про повернення їм українського громадянства не раніш як че-рез 5 років від часу виходу з нього або тільки з дозволу Ради міністрів [63, с.644].
Громадянст-во СРСР — це правова належність особи до Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До утворення СРСР (1922 р.) питання громадянства регулювалися законодавством відповідних республік. З утворенням СРСР було встановлено єдине союзне громадянство (Конституція СРСР 1924 р., стаття 7; Конституція СРСР 1936 р. стаття 21; закон “Про громадянство Союзу Радянських Соціалістичних Республік“ 1938 р.). Громадянами СРСР визнавалися: а) особи, які на 7 листопада 1917 р. були підданими Російської імперії і не втратили радянського громадянства; б)особи, які набули радянське громадянство у встановленому законом порядку. Передбачалося, що іноземців (за їхнім клопотанням) приймають до радянського громадянства Президія ВР СРСР або Президії ВР союзних республік. Вихід з радянського громадянства дозволявся лише Президією ВР СРСР. Рішення про позбавлення громадянства СРСР приймала (спеціальним указом) тільки Президія ВР СРСР.
Конституція СРСР 1977 р. закріпила принцип єдиного союзного громадянства (стаття 33). Цей же принцип було відображено і в конституціях
союзних республік. За Конституцією УРСР 1978 р., наприклад, кожний громадянин республіки був громадянином СРСР. Громадяни інших союзних республік користувалися на території УРСР однаковими правами з її громадянами. Відповідно до закону “Про громадянство СРСР” (1978 р.) громадянами СРСР визнавалися особи, які були громадянами Союзу РСР на день вступу в силу даного закону, а також особи, які набули громадянства за цим законом. Громадянство СРСР могло бути набутим: за народженням; внаслідок прийняття до громадянства; на підставах передбачених міжнародними договорами СРСР, або на інших підставах, установлених законом.
Було закріплено і підстави для втрати громадянства СРСР. Передбачався ряд підстав, за якими громадянинові могло бути відмовлено у виході з громадянства. Зокрема, не допускався вихід з громадянства, якщо відповідна особа мала невиконані зобов’язання перед державою, чи майнові зобов’язання перед громадянами, державними установами, кооперативами та іншими організаціями; коли вона була обвинувачена і відбувала покарання за вироком суду. Не могли вийти з громадянства особи, вихід яких завдав би шкоди інтересам державної безпеки СРСР. Ця норма могла тлумачитися дуже широко, які і підстави для позбавлення громадянства СРСР. Останнє допускалося законом, якщо особа вчинила дії, що паплюжать “високе звання громадянина СРСР” і завдають шкоди престижу або державній безпеці СРСР. Саме на підставі цієї норми було позбавлено радянського громадянства багатьох тодішніх дисидентів, у тому числі в Україні.
Союзне громадянство проіснувало до розпаду СРСР у 1991 р. [63, с.642].
1.2 Характеристика Закону