Привертає увагу та обставина, що вільно володі-ють українською мовою більше громадян, ніж тих, хто вважає її рідною (майже 58% проти 52%). А якщо взяти до уваги тих, хто засвідчив достатнє володіння нею, то з’ясується, що 92% жителів України володі-ють українською мовою в достатньому для спілку-ванні обсязі. Лише близько 7% мають з цим проблеми, менше 1% – повідомили, що зовсім не розуміють укра-їнську мову.

При цьому, рівень володіння українською мовою має виразну регіональну специфіку: на Заході та в Центрі безумовно домінує вільне знання української мови (89% і 70,6%, відповідно); на Півдні і Сході групи, які вільно володіють українською, станов-лять дещо більше третини (35,4% та 36,8%), і досить чисельними є групи тих, хто має проблеми зі спілку-ванням українською, або зовсім її не розуміють (15,8% та 13,1%, відповідно).

Водночас, використовують українську мову в побуті (розмовляють вдома) значно менше грома-дян, ніж володіють нею, а на Півдні і Сході – менше, ніж тих, хто вважає українську мову рідною. Українська домінує в побуті жителів лише Західного регіону (українською і переважно україн-ською користуються 89,2% жителів), переважає – в побуті Центрального (62,3%), і посідає другорядні позиції в побуті жителів Півдня (21,4%) і Сходу (16%), де фактично домінує російська (59,9% та 63,4%, від-повідно).

Щодо мотивів вибору мови спілкування, то від-носна більшість (49%) громадян засвідчили власне несвідомий вибір (“цією мовою я розмовляю з дитин-ства”).

Мотиви, які можна назвати ціннісними (“це мова народу, до якого я належу”, “це мова моєї держави, розмовляти нею – мій обов’язок як громадянина”, “це мова країни, яку я вважаю своєю історичною батьків-щиною”), відзначили 22,3% опитаних. Найбільшою мірою ця мотивація властива жителям Західного регі-ону (43,3%), найменшою – жителям Півдня (8,1%).

Кожному п’ятому українському громадянину (22,8%) властива прагматична мотивація (“ця мова є найбільш поширеною в місті (селі), де я живу” та подібні) (див. додаток В).

Культурна ідентичність. Більшість (56,3%) грома-дян України відносять себе до української культурної традиції, майже кожен шостий – до радянської, кожен дев’ятий – до російської, близько 7% – до загальноєвропейської.

Перелічені типи культурних ідентичностей мають виразну регіональну локалізацію. На Заході і в Цен-трі домінує українська культурна традиція, на Пів-дні і Сході переважають радянська та російська культурні традиції, до яких віднесли себе відповідно 47,1% та 42,7% опитаних.

Загалом, наведені дані свідчать про високий сту-пінь кореляції між мовною і культурною ідентифі-каціями: з українською культурною традицією ідентифікують себе насамперед ті, хто віддає перевагу українській мові; з російською або радянською – російській.

Водночас, привертає увагу та обставина, що до української культурної традиції віднесли себе більше громадян, ніж визнали українську мову рідною (56,3% проти 52%) і значно більше, ніж спілкуються україн-ською і переважно українською мовою (56,3% проти 46%).

Крім того, серед тих, хто відніс себе до української культурної традиції, майже 20% становлять російсько-мовні особи (які спілкуються вдома винятково або переважно російською мовою); а серед послідовників радянської культурної традиції – майже 25% україно-мовних.

Отже, мовна ідентичність громадян Укра-їни не завжди корелює з їх культурною ідентич-ністю. При цьому, українська культурна ідентич-ність властива значному числу російськомовних громадян.

Показовими є думки громадян з приводу пер-спектив культурних традицій в Україні та її регі-онах. Через 20-25 років, на думку громадян, в Україні переважатиме українська культурна традиція – проте відзначили цю позицію 35,4% опитаних, що майже на 21% менше, ніж тих, хто сьогодні відносить себе до цієї культурної традиції.

Натомість, 21,7% опитаних вважають, що в різних регіонах країни переважатимуть різні культурні тра-диції, 16,1% – висловилися на користь загальноєвро-пейської традиції, і лише 3,4% – висловили впевне-ність у переважанні російської і радянської культурної традиції.

Примітно, що в групі тих, хто зараз відносить себе до радянської традиції, частіше висловлювалася думка, що в майбутньому переважатиме українська культурна традиція; у групі послідовників російської традиції – думка про майбутнє переважання в різних регіонах різних культурних традицій (див. додаток Г).

Уявлення громадян про майбутнє культури мають виразну регіональну специфіку. Так, відносна біль-шість жителів Заходу та Центру передбачають домінування в Україні української культурної тра-диції, Півдня і Сходу – вважають, що в різних регі-онах переважатимуть різні культурні традиції. Отже, можна припустити, що в масовій свідомості нинішні соціально-культурні відмінності регіонів країни набувають характеру довгострокових [54].

2.1.3 Громадянська ідентичність

До рис громадянської ідентичності можна відне-сти розуміння громадянства держави та ставлення до нього, рівень і розуміння патріотизму в суспільстві, нарешті ставлення до держави як Батьківщини.

Розуміння громадянства України. Як свідчать дані, наведені в таблиці (див. додаток Е), відносна біль-шість (майже чверть) опитаних пов’язують громадян-ство України з можливістю відчувати турботу з боку влади та мати належні соціальні гарантії – що можна назвати прагматичним розумінням громадянства. До цієї групи можна, власне, віднести і тих, для кого громадянство означає впевненість, що українська держава захистить свого громадянина, якщо він потрапить у скрутну ситуацію за кордоном (6%). 21,2% – засвідчують його формальне розуміння, зво-дячи громадянство до наявності паспорту України. Водночас, для майже 20% притаманним є розуміння, що його можна назвати ціннісним: громадянство для цих людей означає “відчувати себе частиною єдиного українського народу, його культури і традицій”.

Ціннісне розуміння більшою мірою властиве жите-лям Заходу та Центру, де його засвідчили відносна біль-шість опитаних (35,7% та 23,9%, відповідно). Нато-мість на Півдні і Сході відносній більшості жителів властиве прагматичне розуміння громадянства (28,6% та 24,7%). Другу позицію тут посідає формальне розу-міння; ціннісне