ВСТУП

Відомо, що проблема сирітства повною мірою існує в кожній країні і, безумовно, залишається проблемою будь-якого суспільства в цілому. Проте у кожному суспільстві, залежно від економічного становища та політичного устрою, соціально-економічного розвитку, традицій тощо, шляхи її вирішення (оскільки остаточно вирішити проблему сирітства нереально) різні за формою і змістом.

Аналіз ситуації стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в Україні дозволяє визнати, що виховання в державних інтернатних закладах (основна форма державної опіки) забезпечує лише певною мірою безпроблемне існування матеріальному плані. Проблема пристосування таких дітей до дорослого життя, до нового соціуму у звя’язку з кризовою ситуацією в країні значно ускладнилося: випускники державних інтернатних закладів не витримують конкуренції спочатку на ринку професійної та вищої школи, а згодом і на ринку праці. Відсутність юридичних механізмів не дає їм можливості забезпечити себе найнеобхіднішим: житлом, меблями тощо; захистити себе від негативного впливу родичів, які відмовилися від них або були позбавлені державою права на їх виховання, ситуація, що склалася, призводить до того, що діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, входячи у доросле життя, як не прикро, часто поповнюють .... та кримінальні групи.

Що стосується дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються інтернатною системою, та теперішнє їхнє становище не сприяє розвитку у них соціально-інноваційного потенціалу, а навпаки. На жаль, воно змушує цей контингент займати місце у групі соціального „дна”, яке є сферою безнадійності, відчуженості від суспільного життя, що загалом спричиняє деградацію особистості. Тобто інтернатна система опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не сприяє, а навпаки, певною мірою гальмує підготовку молоді, яка була б спроможною підтримати й продовжити реформи в Україні. Не можна обминути ще одну проблему: крім загальнодержавної проблеми сирітства наявні персональні проблеми кожної дитини-сироти, і кожну дитину-сироту слід розглядати як окрему людську долю. Діти, що перебувають в інтернатах, мають бажання виховуватися саме в сім’ї. Таких дітей сьогодні, за даними опитування Українського інституту соціальних досліджень, близько 75% загальної кількості випускників інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Над вивченням даного напрямку роботи займались такі українські вчені:А.Капська,І.Пєша,Л.Волинець,Н.Комарова,Г.Бевз,О.Яременко,В.Яковенко,О.Безпалько та багато інших.

Таким, чином актуалізація цієї проблеми в умовах становлення нової соціальної ситуації в Україні зумовила вибір теми: ”Соціально-психологічні особливості виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування”.

Об’єктом дослідження є сирітство, як соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися без піклування батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми.

Предмет дослідження – соціально-психологічні особливості виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Основна мета бакалаврської роботи – дослідити й проаналізувати особливості виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського виховання.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання низки конкретних завдань:–

охарактеризувати соціально-педагогічні та правові засади проблем сирітства, дослідити соціальне сирітство в Україні як соціальне явище;–

розглянути становище та особливості розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;–

проаналізувати сутність методів і методик роботи, які використовуються у вихованні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського виховання.–

охарактеризувати переваги та недоліки альтернативних форм опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Структура робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ І

ДІТИ-СИРОТИ І ДІТИ, ПОЗБАВЛЕНІ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ – АКТУАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Соціальне сирітство в Україні як соціальне явище.

Для будь – якого суспільства характерним є такий зв'язок : зі зниженням потенціалу загальнолюдських і духовних цінностей у суспільстві активно виявляється феномен соціального сирітства – зростає кількість дітей, які залишаються без батьківського піклування , ця ознака, нажаль, не обминула і нашого суспільства.

«За даними Державного комітету статистики України у 2005 році продовжувався процес зменшення численності дітей в Україні та зниження їх питомої ваги у загальній кількості населення. На 1 січня 2004 року чисельність дітей і підлітків до 18 років становила 10488953 особи, а на 1 січня 2005 року – 10142916, тобто протягом року зменшилася на 346037 осіб» [27, с.18]

«Протягом 2005 року в Україні народилося 389208 дітей. Із загальної кількості дітей, які народилися в 2005 році, 59,5 – другі діти і тільки 11,1 відсотка – діти третього народження і наступних , що характеризує малодітність українських сімей. При цьому 12 дітей народили матері віком 13 років, 133 дитини – 14-річні, 962 – 15 – річні, 135905 – 16-17 річні» [27, с.10] .

Важливою причиною, що призводить до збільшення кількості сімей, де мати сама виховує дітей , крім розлучень, є смертність чоловіків працездатного віку. Так, в усіх вікових групах від 20 до 50 років смертність чоловіків більш ніж утричі перевищує жіночу смертність, у віковій групі 30-34 роки – у чотири рази.

«Сирітство – соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишилися без піклування батьків внаслідок позбавлення останніх батьківських прав – або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми» [41, с.147]

Вирішення проблеми дітей, які потребують опіки та піклування місцевих органів виконавчої влади , це їх обов’язок. Безпосереднє виконання функцій по виявленню таких дітей, запровадженню і оформленню ними опіки та піклування покладаються на відділи (управління) освіти, охорони і здоров’я, соціального захисту населення, у справах сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх. Перебуваючи у постійному контакті, вони зобов’язані вживати всіх можливих заходів щодо захисту прав та інтересів неповнолітніх, які втратили батьківське