2. Нормативно – правові: досі у правовому порядку не визначено статус прийомної сім’ї. положення про прийомну сім’ю має враховувати всі досягнення та проблеми існування дитячих будинків сімейного типу, як однієї з форм сімейної опіки.

3. Психолого – педагогічні: пов’язані з труднощами у вихованні розвитку та соціалізації дітей (корекція та компенсація недорозвитку, запущеність здоров’я дитини, подолання психічних душевних травм).

Дослідження засвідчило, що прийомне батьківство є процесом задоволення потреб. Даний феномен виявився властивим людській спільноті і його рівень коливається від мінімального до пропорційно зростаючого при сприятливій історій, в період загального лиха ( наприклад Велика вітчизняна війна 1941 – 1995 рр.). Тривалість функціонування прийомних сімей, свідчить природність та життєздатність біологічно нерідною дитиною [9,с.24].

3.2. Інтернатні заклади опіки, як одна з форм сімейної опіки дітей – сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків

Людина – найкраще місце для повноцінного життя та розвитку дитини. Адже саме сім’я як безпосереднє соціальне оточення має максимальні, порівняно з іншими соціальними інститутами, можливості для поступового залучення особистості до світу соціальних та емоційних , до виконання соціального значущих ролей, до оволодіння знаннями, вміннями й навичками, необхідними дитині для становлення, її соціальної та емоційної компетентності [40,с.7].

На сьогоднішні2й день в Україні діють такі форми вирішення проблем дитини, яка втратила рідну сім’ю, як:

усиновлення;

опіка та піклування;

виховання в дитячому будинку, школі – інтернаті, професійно – технічному виховному закладі;

виховання у дитячому будинку сімейного типу;

інститут прийомної сім’ї.

Згідно з підрахунками, понад 100 мільйонів дітей світу проводять значну частину свого життя у дитячих установах [4,с.7].

Соціально – економічна криза в Україні, спричинена періодом трансформації економічної системи, призвела до катастрофічного погіршення життєвих умов громадян. Унаслідок цього поширилися негативні явища в суспільстві, збільшився тиск на сім’ї. Бідність та соціальний розлад суттєво знизили спроможність батьків опікуватися своїми дітьми.

Упродовж останніх років відбувається падіння рівня народжуваності, одночасно простежується тенденція збільшення кількості дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Так, за підрахунками міністерства освіти і науки України, у 1999 році кількість таких дітей становила майже 103,4 тис. [38,с.8].

У пострадянських країнах ми є свідками явища масової бездоглядності дітей, яке, однак не було спричинено епідеміями чи війнами. Серед дітей, котрі залишилися без батьківського піклування, переважну більшість складають соціальні сироти, і лише невеликий відсоток – це діти, які втратили батьків. Отже, причина бездоглядності дітей здебільшого полягає не у фізичній втраті батьків, а у втраті батьками здатності повноцінно виконувати функцію піклування про дітей.

Найпоширенішими причинами сучасного соціального сирітства, коли батьки свідомо уникають виконання свого обов’язку з виховання та піклування про дітей, є зловживання алкоголем та наркотичними речовинами. Результати такої поведінки батьків, як правило, буває позбавлення їх батьківських прав. Серед інших причин соціального сирітства в сучасних соціально – економічних умовах є ув’язнення батьків, позашлюбне народження дитини, погані матеріальні та житлові умови сім’ї, негативний стан морально – психологічного клімату в ній тощо. Всі ці причини мають соціальний характер [39,с.5-6].

Діти, котрі залишилися без батьківського піклування, переважно потрапляли й донині потрапляють в інтернатні заклади, перебу4вання в яких призводить до появи деривації та «госпіталізм» (інституційний дефект», який характеризується психологічною залежністю від інституційної опіки, страхом перед самостійним життям, тривожністю тощо.

Деривація – позбавлення або обмеження життєво важливих потреб людини. Розрізняють такі види деривації дитини: фізичну, соціальну, материнську [40,с.8].

Діти, які виховуються в інтернат них закладах, зазнають різних видів деривації. Втрата батьків, або їх відсутність з моменту народження чи пізніше руйнує психіку, волю, характер і, як наслідок, впливає на фізичний та інтелектуальний розвиток дитини. Зміни, як правило, виявляються у затримці психічного розвитку та інколи залишають свій відбиток на все життя. Численними дослідженнями доведено, що найповноцінніший розвиток діти отримують від своєї, «постійно» матері або особи, яка замінює її. Тоді вони якнайповніше розвиваються. Втрата матері викликає бурхливу реакцію у дітей, якими є понад шість місяців, - плач, глибоку депресію. Загальне відставання у розвитку дітей, які зазнали материнської депривації, пояснюють відсутністю поряд із ними матері або впевності, що вона десь поруч. Система державної опіки в Україні створювалась за умов старої політичної системи. В її основу були закладені ідеї колективного виховання дітей. Відповідно, Україна успадкувала систему великих інтернатних закладів: будинків дитини, дитячих будинків, шкіл – інтернатів, будинків – інтернатів, підпорядкованими різним відомствам Міністерству охорони здоров’я України, міністерству праці та соціальної політики України [40,с.9]. Крім цього, питаннями дитячої бездоглядності та роботою з дітьми, які залишилися без батьківського піклування, займаються служби, у справах неповнолітніх, органи внутрішніх справ, центри соціальних служб для молоді тощо.

У інтернатних закладах системи міністерства освіти і науки України перебувають діти – сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які визнані такими, що можуть навчатися. Таких шкіл – інтернатів нараховується 391 . майже 60 тис. дітей живуть, навчаються і виховуються у цих закладах.

У дитячих закладах Міністерства охорони здоров’я України проживає майже 5 тис. дітей. У структурі Міністерства праці та соціальної політики України налічують 58 будинків – інтернатів для дітей, де нині перебуває близько 8 тис. дітей з функціональними обмеженнями [40,с.10].

Діти, яких утримують та виховують в інтернатних установах, істотно відрізняються від дітей, які ростуть у сім’ях. Як правило, діти в інтернатах відстають від своїх однолітків з сімї в емоційному , інтелектуальному розвитку, мають гірші навички комунікації [5,с.15].

У таких дітей