«За останні п’ять років визначилася стійка тенденція до щорічного збільшення кількості дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Міністерства освіти і науки України у 2005 році таких дітей налічувалося 103,4 тис. чоловік. Майже тисяча новонароджених стає соціальними сиротами уже в перші години життя, тому що від них відмовляються матері у пологових будинках [21, с.18].

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини та імплементація її основних вимог у національне законодавство України обумовили посилення уваги громадськості дітей, які тимчасово або постійно позбавленні сімейного оточення. Основними нормативними актами, які регулюють питання соціального захисту безпритульних та бездоглядних дітей, є Конституція України ( 1996р.); «Про освіту» ( 1991 р.); «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» ( 1992 р.) , Закони України « Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» ( 1995 р.), « про охорону дитинства» ( 2001 р.), « сімейний кодекс України» ( 2002 р.) [11, с.16].

На розв’язання проблеми дитячої бездоглядності, створення належних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фізичного і розумового розвитку спрямована Державна програма запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіонах з метою запобігання бездоглядності серед дітей , їх соціально-правового захисту, є малоефективною. З року в рік спостерігається зростання кількості сімей, які з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей. Малоефективний контроль з боку суспільства за вихованням та утриманням дітей у неблагополучних сім’ях призводить до виникнення ситуації, коли все більше таких дітей не отримують адекватного соціального захисту і стають дітьми вулиці.

Основними завданнями програми є :*

підвищення ефективності роботи із запобігання дитячій бездоглядності шляхом удосконалення нормативно – правової бази;

* поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих умовах;*

виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в таких сім’ях; *

удосконалення мережі та підвищення ефективності діяльності закладів соціального захисту дітей;*

розробка науково-методичних рекомендацій щодо запобігання дитячій бездоглядності;*

забезпечення підготовки та перепідготовки фахівців закладів соціального захисту дітей [15,с.18].

На рівні діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо покращення ефективних заходів, спрямованих на вирішення проблеми бездоглядності дітей в Україні, в першу чергу, необхідно проводити профілактику соціального сирітства, попередження виходу дітей із сім’ї. З цього приводу доцільно: *

розробити відповідні нормативно-правові акти щодо координації дій заінтересованих центральних та місцевих органів виконавчої влади по забезпеченню належного виконання Закону України «Про попередження насильства в сім’ї».*

забезпечити реалізацію проектів запобігання ранньому соціальному сирітству, створювати центри реінтеграції батьків і дітей;*

посилити контроль за збереженням житлових і майнових прав дітей та відповідальністю посадових осіб, на яких покладено вирішення цих питань;*

вирішення питання безплатного відвідування позашкільних навчальних закладів ( гуртків, секцій) дітьми з малозабезпечених ( неблагополучних) сімей;*

забезпечити ефективний контроль за охопленням дітей шкільного віку навчанням у загальноосвітніх навчальних закладах, здобуттям загальної середньої освіти.

Наступний напрям роботи стосується створення умов для влаштування дітей, які за життєвих обставин залишилися без батьківського піклування. З цього приводу рекомендується забезпечити розвиток мережі закладів соціального захисту дітей: притулки для неповнолітніх, центри соціально - психологічної реабілітації неповнолітніх та центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. Другий напрям у цьому плані-запровадження та поширення альтернативних форм виховання та утримання дітей-сиріт, і дітей, позбавлених батьківського піклування (прийомних сімей та будинків сімейного типу)[5,с.6].

«Слід зазначити, що для соціального захисту неповнолітніх, які позбавленні сімейного виховання і які опинилися в складних житлово-побутових умовах чи залишили заклади освіти, в Україні на 1 січня 2005 року діяло понад 80 притулків для неповнолітніх, в яких лише за 2003 рік соціальну допомогу отримали 15,3 тис. осіб, а в 2004 році – понад 25 тисяч з них – хлопчиків понад 16 тис. ( 63,4 відсотка) і дівчаток понад 9 тис. ( 36,6 відсотка)».

Поширення останнім часом бездоглядності та бродяжництва серед дітей-сиріт і дітей , позбавлених батьківського піклування, є результатом погіршення об’єктивних матеріальних умов утримання неповнолітніх в інтернатних закладах, відсутності належних психолого-педагогічних умов їх виховання, наслідком педагогічної занедбаності, внутрішніх конфліктів між педагогами та вихованцями. Крім того, обстеження окремих сімей опікунів показало, що значна їх кількість – це дідусі або бабці досить похилого віку, які не можуть повною мірою займатися вихованням дітей, іноді навіть зловживають спиртними напоями, ведуть асоціальний спосіб життя.

Законодавче вирішення проблем дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в Україні ґрунтується на положеннях статті 52 Конституції України, яка передбачає державне утримання та виховання цієї категорії дітей.

Основні положення щодо влаштування дітей, які за певних обставин не можуть виховуватися у власній родині ( смерть батьків, асоціальний вплив на виховання в рідній сім’ї тощо), містяться у Кодексі про шлюб та сім’ю України.

«Стаття 61 Кодексу основною умовою сімейного виховання дитини визначає пріоритетність її інтересів, якщо ця умова порушується, батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, що встановлюється у судовому порядку. В цьому випадку інтереси дитини захищають органи опіки та піклування» [21,с.21].

Кодекс про шлюб та сім’ю України передбачає декілька форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених