арубіжний досвід фінансового вирівнювання
зарубіжній практиці склалося кілька основних форм фінансового вирівнювання. Це – вертикальне фінансове вирівнювання, горизонтальне фінансове вирівнювання, вирівнювання доходів місцевих органів влади, вирівнювання видатків цих органів влади.
Під методами фінансового вирівнювання розуміють способи його здійснення на основі використання таких інструментів, зокрема фондів фінансового вирівнювання загальних і спеціальних трансфертів, внесків територій, розподілених і переданих податків та інше. Розрізняють також два основні види систем фінансового вирівнювання. Перша з них базується на тому, що необхідні для фінансового вирівнювання ресурси акумулюються в бюджеті центрального уряду, а потім перерозподіляється на користь окремих територій, які потребують допомоги. Друга система фінансового вирівнювання ґрунтується на засадах самофінансування, тобто необхідні для вирівнювання ресурси акумулюються в спеціальних фондах самими територіями без участі бюджету центрального уряду. Такі системи характерні для горизонтальної форми вирівнювання в окремих країнах.
Звернемося до конкретної практики організації фінансового вирівнювання в окремих країнах.
Швеція: Автори дослідження відзначають, що потреби в комунальних послугах і місцеві умови для їх надання у різних комунах неоднакові. Є залежність між віковою структурою населення і рівнем потреб у послугах. Висока частка дітей дошкільного віку і високий рівень зайнятості населення жіночої статі збільшує потребу в дошкільних закладах. Велика кількість дітей шкільного віку вимагає збільшення місць у школах. Збільшення чисельності громадян похилого віку спричиняє додаткову потребу в закладах для таких людей.
атрати на комунальні послуги відрізняються також у комунах під впливом географічних та кліматичних умов. Малозаселені райони вимагають більших затрат. Водночас висока густота населення спричиняє додаткові витрати. Усі ці та інші фактори приводять до того, що комуни зобов'язані здійснювати неоднакові витрати.
Водночас комуни мають і неоднакові доходи: одні — більші, інші — менші. Це пов'язано з різною доходною базою, яку вони самостійно оподатковують. Для того, щоб визначити рівень можливостей кожної комуни щодо формування її доходів, шведські економісти використовують кілька показників. Це — середньокомунальна податоспроможність і податкоспроможність комуни. Середньо-комунальна податкоспроможність розраховується шляхом поділу суми доходів, котрі підлягають комунальному оподаткуванню по всій країні, на загальну кількість жителів держави. Податкоспроможність окремої комуни визначається шляхом поділу суми доходів в окремій комуні, що підлягає її комунальному оподаткуванню, на кількість жителів цієї комуни. Таким чином, одні комуни мають більшу податкоспроможність, ніж середньокомунальна, інші — меншу.
Основні фактори, що впливають на цей показник, такі: частка населення, яка працює, рівень доходів населення, вікова структура населення, господарська структура, структура забудови комуни та ін.
Податкоспроможність кожної комуни визначає її можливості фінансувати витрати на надання громадських послуг. Отже, з одного боку, в кожній комуні складаються різні обсяги витрат, з іншого — різні можливості щодо фінансування їх. Фінансове вирівнювання зводиться до того, що вирівнюються можливості комун фінансувати ці витрати і вирівнюються самі витрати. Це означає: вирівнюються їхні доходи і видатки. За інших умов, вважають у Швеції, зростав би розрив між рівнем розвитку окремих комун з усіма негативними наслідками.
Нова система фінансового вирівнювання у Швеції здійснюється виключно за рахунок фінансових ресурсів самих комун, тобто на засадах самофінансування. До цього фінансове вирівнювання здійснювалося за І рахунок субсидій із бюджету центрального уряду.
Державні субсидії використовуються для загальної фінансової підтримки місцевого самоврядування, а також для регулювання відносин комун і ландстингів (губерній). Фінансове вирівнювання здійснюється за два етапи. Спочатку вирівнюються доходи. Середньокомунальну податкоспроможність по Швеції визначено в обсязі 100 тис. шведських крон. Це середній дохід на одну людину по країні, що підлягає комунальному оподаткуванню. Комуни, які мають середній дохід на одного жителя менше 100 тис. крон, отримують субсидію. Ті, дохід котрих складає більше 100 тис. крон на одну людину, сплачують внески до фонду субсидій. Розміри субсидій і внесків розраховуються як різниця між середньокомунальною податкоспроможністю по Швеції і власною податкоспроможністю кожної комуни, перемноженою на чисельність жителів комуни, а також на попередньо встановлену податкову ставку. Цю ставку до 1998 р. визначено в обсязі 95% від середньої комунальної податкової ставки, яка склалася в 1995р.
На другом етапі вирівнюються витрати на більшість видів послуг, що надаються комунами. Визначено сфери діяльності, котрі враховуються при вирівнюванні витрат, а також фактори, що впливають на рівень цих витрат. (Згадані сфери та фактори зазначено в таблиці 9.) Комуни, які мають високі структурні витрати, отримують субсидії. Ті, що мають малі структурні витрати, роблять внески до спільної каси субсидій.
Федеративна Республіка Німеччини (ФРН):
У цілому, механізм фінансового вирівнювання досить складний. Для акумуляції ресурсів на потреби фінансового вирівнювання створено Федеральний фонд фінансового вирівнювання.
Він формується за рахунок відрахувань частини податку на додану вартість. Механізм розподілу податку на додану вартість у ФРН включає кілька етапів. Спочатку здійснюється його розподіл по вертикалі між федерацією і землями. Критерієм цього розподілу є показник так званої квоти покриття — співвідношення між поточними доходами бюджету федерації й бюджетів земель та їхніми необхідними видатками. Встановлено, що для федерації і земель квота покриття має бути приблизно рівною.
Розподіл податку на додану вартість між федерацією і землями здійснюється на основі договору федерального уряду із землями і закріплюється федеральним законом. Наприкінці 80-х pp. частка земель у розподілі цього податку становила 35 відсотків, а федерації, відповідно, — 65.
У 1993 р. у зв'язку з потребами участі земель у фінансуванні програм розвитку східних земель їм вдалося домогтися від федерального уряду збільшення земельної частки ПДВ до 44 відсотків.
Наступний етап розподілу податку на додану вартість