Становлення державної молодіжної політики в Україні 

Безумовно, у конкретні історичні часи ті чи інші дії держави стосовно окремих груп населення, у тому числі й молоді, не називалися такими термінами як, скажімо, “державна молодіжна політика”. Але це не дає підстави заперечувати існування такої політики. На думку деяких дослідників, яку поділяє й автор, питання полягає більшою мірою в тому, чи існували якісь основоположні документи стосовно такої політики4.

Відомі наукові та літературні джерела, що свідчать про певну визначеність владних органів щодо молоді в період зародження української державності.

Зокрема, деякі дослідники героїчних сторінок історії українського народу періоду Запорозької Січі XVI-XVIII ст., звертаючи увагу на наявність у неї рис держави з обмеженими функціями, зазначають, що її ставлення до молоді було досить поважливим. Січ заохочувала приплив молодих, сильних, енергійних людей, навчала їх військовому ремеслу і навичкам виживання. Велике значення в Запорозьких Вольностях приділялося вихованню молодих козаків. Різноманітними засобами виховувалися такі риси, як сміливість, товариськість і взаємовиручка, повага до старших, любов до рідного краю тощо. За негативні вчинки: зраду, злодійство, сексуальні збочення - карали на горло. Січ у молодих козаків виховувала особливе ставлення до шлюбу, що могло бути виправдано лише з позиції тих історичних часів, і дивує багатьох молодих людей сьогодення. Козаку-січовику, що числився в курені, не можна було женитися. Одружений втрачав право жити в Січі в оточенні безшлюбного товариства. Тільки неодружений міг бути обраним у січову старшину. У січовому архіві є цікаві документи на доказ того, що січовики навіть спогорда ставились і цуралися одружених козаків5.

Збереглися документальні свідчення певної позиції влади щодо молоді в Гетьманщині XVIІ-XVIII ст. Так, на гетьманську службу в найвищі установи, наприклад Генеральну військову канцелярію, відбиралися вихідці з козацької старшини, як правило освічені юнаки (здебільшого після закінчення Києво-Могилянської академії), які знали кілька мов, логіку, математику тощо. У канцелярії вони удосконалювали свій фаховий рівень, набували практичних знань з юриспруденції, “камеральних наук”, військової теорії, оскільки їм доводилося не лише вести діловодство, а й брати участь у вирішенні господарських, адміністративних, дипломатичних справ6.

Одна з пам’яток кодифікації права на Україні, що увібрала в себе норми приватного, сімейного, спадкового права XVI-XIX ст., містить главу “О возрастах”. У ній вказується, що по досягненні певного віку (виділяється вік 14, 18, 21 та 25 років) молода людина набуває конкретних майнових та деяких інших прав7.

Московські вчені С.В.Алещонок і В.А.Луков вважають, що в СРСР молодіжна політика була і проводилася для свого часу не без успіху. Вона знайшла закріплення в законодавстві, у системі державних органів та інших атрибутивних для політики виявах. Державна молодіжна політика завжди була невід’ємною частиною партійної політики стосовно молоді. Як слушно відзначає М.Ф.Головатий, “особливої уваги потребує вивчення молодіжної політики, молодіжного руху в колишньому СРСР, в Україні зокрема, уже в першій половині ХХ століття. Без цього вивчення важко вибудувати генеологічне дерево молодіжних проблем, молодіжного руху і т.ін. Надзвичайний інтерес викликає молодіжна політика, роль молодіжних організацій у державотворенні у 1918-1920 роках”8.

Зрозуміло, що в Україні до проголошення незалежності держава також провадила свою молодіжну політику через КПРС. Причому політика держави стосовно молоді, яку за умов партійного керівництва неможливо було виокремити, була, скоріше, складовою політики партії щодо молоді. Вона здійснювалася за такою схемою: основна її частина проводилася через ВЛКСМ (фактично єдина молодіжна організація), інша - через державні органи освіти, охорони здоров’я, оборони, внутрішніх справ, держкомспорту, інформаційні відомства, культосвітні заклади тощо. Об’єктом цієї політики була молодь, яку намагалися виховати в дусі будівника комунізму. Молодь не розглядалася як суб’єкт цього процесу. Молодіжна політика мала патерналістський характер і вимагала від молодого покоління діяти і розвиватися в заданому напрямі. На місцях вона провадилася через місцеві партійні і комсомольські комітети, державні органи влади, громадські організації. Координація конкретної роботи з молоддю була прерогативою комсомолу, що провадив її під керівництвом і за сприяння партії. Характерною рисою молодіжної політики на місцях була її уніфікованість як за напрямами, так і за формами провадження.

В Україні сучасні підходи до розроблення і впровадження державної молодіжної політики започатковані 1990 р. резолюцією ХХVІІІ з’їзду Компартії України “Про молодіжну політику Компартії України”. Вона, власне, була дорученням партійним комітетам виробити, залучивши державні й комсомольські органи, науковців і практиків, нову молодіжну політику.

Початок роботи над розробкою і втіленням нової цілісної молодіжної політики став можливим як складова всього процесу оновлення суспільства, завдяки усвідомленню тієї загальновідомої істини, що за молоддю як соціальною групою населення, реально діючою уже сьогодні, не лише майбутнє, а й багато в чому залежить сьогодення, його реформування та оновлення.

Цей крок партії був здійснений тому, що із втратою авторитету і значення КПРС та ВЛКСМ серед широких верств населення унеможливлювалася і попередня модель молодіжної роботи. На місцях це відчувалося гостріше, ніж у центрі. Недієздатність такої роботи з молоддю найбільш очевидно виявлялася на рівні неформальних молодіжних груп та об’єднань, які повсюдно виникали в той час і завдавали багато клопоту партійним, комсомольським комітетам, органам державної влади.

Ось думка з цього приводу групи науковців з УкрНДІ проблем молоді: “Проблеми пошуку дiєвих форм державного впливу на молодiжний рух, який особливо активiзувався на початку 90-х рокiв, не знаходили свого вирiшення в одноразових молодiжних заходах. Формування системи спiвпрацi держави з громадськими молодiжними об’єднаннями, вирiшення соцiальних