членів європейського суспільства всіх рівнів,особливо у сфері володіння

матеріальними(землі, будівлі, населені пункти) і людськими ресурсами.Це зу-

мовило вироблення законодавства, спрямованого проти фальшування докумен-

тів.Звідси й постала потреба в більш чіткій регламентації оформлення докумен-

тів. [15.,ст.16]

В епоху Середньовіччя набуті знання про документ за Античності значно

розширюються. З VIII ст.до нашого часу дійшли праці „Liber diurnus”, які міс-

тили конкретні приписи що до складання різних видів документів.Їх було безліч

Це-„summa” (сумації), „art”(мистецтво), „ narionus”(правила складання докумен-

тів. Церква, яка була зацікавлена в тому,щоб довести право на своє існування.

Тому й не дивно,що доводячи це право іншим як і право на приватну власність,

вона потребувала авторитетних джерел своїх прав, а ними могли стати лише

документи.

Працюючи з документами ці церкви на основі своєї практики пропонува-

ли прийоми аналізу, тобто критики документів.Найпотужнішим теологом Се-

редньовіччя став Фома Аквинський.Він заклав підвалини теорії, яка сьогодні є

офіціальною доктриною Ватикану.Її більш ніж тисячоліття життя забезпечено

сильною аргументацією,що витіає із джерельної бази, якщо інші мужі церкви

закликали повірити в те, що Бог є, то Фома шляхом раціональних логічних

операцій,доводить, що Бог є.

Він говорить, що можна повірити в те, що Бог є, а можна перевірити і

через знання переконатись,що він існує.Фома підняв десятки тисяч докутентів

і аналізуючи їх доводить, що Бог є.

Коли прийшла епоха Відродження і реформатори церкви почали крити-

кувати теологів,то це примусить бути їх логічно і раціонально виваденими.

Для цього вони мали виявити невідповідності, які містилися в джерелах,до-

кументах і працях, оці невідповідності їм було досить прость критикувати

неправдивість їхнього вчення з Фомою,бо його аргументи на користь існу-

вання Бога були вагомими і обгрунтованими.

„Aol fontes” –до джерел. Це основний лозунг епохи Відродження найцікаві-

ше те, що в цих суперечках між традиційними прихильниками церкви склада-

ються традиції дослідження текстів документів їх критика, прийоми аналізу і

т.д. [16,ст.256]

Слід заауважити, що у часи Відродження проблема визначення оригінальності

стародавніх актів поряд з юридично-економічними аспектами набуває певного

ідеологічного та культурологічного значення.Загальновідомою є діяльність

гуманістів щодо вивчення,а часто й видання античних пам’яток не тільки як

зразків класичної словесності,а й з метою обгрунтування власних концепцій

філософського, політичного чи правового характеру.Започатковуючи наукові

прийоми текстології, археографії, історичної критики джерел, вони не тільки

повернули суспільству твори античних класиків,а й практичного оглянули всю

відому на той час латиномовну спадщину.[15, ст.17]

Ідеологія діячів Відродження не могла не увійти у протиріччя з

церковними канонами. Ця колізія поглиблювалася викриттям гуманістами

підробок документів, що утверджували верховенство папської влади над

світською та взагалі над країнами Західної Європи. Така діяльність гуманістів

імпонувала монархам, які хотіли обмежити політичний вплив Ватикану.Як це

не парадоксально, але для виправлення ситуації і як протидія гуманістичному

рухові багато католицьких орденів, особливо ті, що патронували освіту

Активізували наукову діяльність для захисту своїх устоїв. Необхідність

опонування вимагала досконального вивчення методів наукового аналізу

старовинних документів (це полегшувалося наявністю багатющих фондів

рукописів в монастирських бібліотеках) , що дало досить значні результати у

вивченні літературних та актових історичних пам’яток. Правда, критика

джерел іноді набувала й крайніх форм. Наприклад, єзуїт Жан Ардуен (1676-

1729) стверджував, що вся антична література є підробкою, витвором

середньовічних монахів. Він, як представник історичного піронізму, вважав

сумнівними навіть документи церковних соборів аж до Триденського (XVI

ст.)

Взагалі слід відзначити особливу роль французьких вчених монахів у

розвитку науки. Поміж них, зокрема Марсенна, який організував листування

між науковцями всієї Європи і фактично був ініціатором створення Паризької

академії наук, а також єзуїтів-видавців наукових журналів, аричому навіть

популярних з природничих наук тощо. Жан Мабільон, автор першої класичної

праці, в якій було використано термін „дипломатика” і обгрунтовано її

теоретичні засади як наукової дисципліни ( „Дипломатика в шести книгах” ,

Париж, 1661 р. ) , належав до конгрегації Св. Марка. Його справу

продовжували інщі вчені монахи, але найбільш відоме ім’я Бернара

Монфокона, який 11708 р. видав книгу „Грецька палеографія”, вводячи у

науковий обіг поняття „палеографія” і узагальнюючи результати її

емпіричного розвитку.

Однак, слід погодитись із зауваженням Л.А.Дубровіної, що „ще на початку

ХІХ ст. системматичне вивчення рукописів почалося як синкретичний напрям

„манускриптознавства” , що об’єднував археографію, палеографію,

текстологію та дипломатику”.Це і надалі підтверджується наявністю

синтезованих навчальних курсів* у межах підготовки арзівістів-бібліотекарів

си авлеографів-бібліотекарів у навсальних закладах ХІХ ст. Франції ( Архівна

школа в Парижі), Іспанії ( Вища школа дипломатики в Мадриді), Португалії

(Школа дипломатики в Лісабоні), Австрії (Інститут вивчення австрійської

історії у Відні), Італії ( “ instituto di Studi superiori” у Флоренції). Деякі

зарубіжні дослідники пояснюють по ьребу в такого роду фахівцях тим, що, на

відміну від США, де публічні бібліотеки були засновані накошти від податків,

у Західній Європі їхні фонди комплектувалися за рахунок зібрань церковних

(монастирських) бібліотек, і вони вимагали для роботи з ними відповідних

знань з історії та методів дослідження манускриптів [15,ст.18].

Потрібно відзначити, що формування наукових дисциплін про документ

було пов’язано також із розвитком центрів, що збегігали документи. Хоча в

середні віки в Європі вже існували королівські і міські бібліотеки і архіви, у

переважній більшості вони представляли єдине сховище манускриптів.Їхня

диференціація відбувалася тільки за тих умов, коли ставали інтенсивнішими

діяльність канцелярій та установ, що створювало прецедент окремого

зберігання продукованих ними документів, як це сталося, напрклад при

створення Архіву держжавних паперів в Англії ( XVII ст.).Але все ж таки

вирішальним моментом у спеціалізації бібліотек і архівів був початок

книгодрукування. Вже папа Сікст IV (час правління- 1471- 1484 рр.)

відокремлює „ таємну бібліотеку” від публічних книг, тобто папську

реєстратуру від власне зібрання рукописних і друкованих книг.

Є.В.Старостін зауважує, що перші праці зі справочинства та архівознавства

були написані у переломний період розвитку архівної справи, коли архіви, що

зберігали до цього перш за все правові пам’ятки (грамоти, акти, договори та

ін.), стали приймати на зберігання організаційно- розпорядчу, фінансову