судову документацію. У цей час, зазначає він, маючи на увазі XVI ст., суттєво

зростає кількість архівних фондів, які завдяки розвиткові книгодрукування

остаточно відокремлюються від бібліотек. Серед такого роду праць перш за

все слід відзначти дві книго Чкоба фон Раммінгена з Штутгарта „ Про

реєстратуру, її устрій та управління” та „Коротке повідомлення про вид

досконалої і повної реєстратури”, які вийшли друком 1571 р.Дуже важливим

для історії документознавства є факт відбиття у другій книзі схеми

класифікації документів. У цьому аспекті цікавою є також праця з

архівознавства, опублікована у Венеції 1632 р., де також подавалися

рекомендації щодо класифікації документів за різними ознаками.В XVII ст. у

Німеччині реєстратурознавство розробляється як спеціальна наукова

дисципліна (Registraturwissenshaft).

* Наприклад, „ Загальна палеографія” або ж „Класифікація і упорядкування архіві й бібліотек”

Розвиток книгодрукування призвів до значних зрушень в інформаційно-

лркументальній сфері взагалі, що у подальшому відіграло значну роль у

формуванні наукових дисциплін про документ.Започаткування випуску

дешевих книг у першій пол. XVI ст. зумовило особливу культурну ситуацію,

яку іноді називають проявом так званої „Інформаційної кризи”. Кількість

друків була настільки значною, що потребувала вже їхнього аналізу не тільки

для обліку, а й для видання відповідних посібників з метою орієнтації у

їхньому потоці читачів і рекомендації відповідних джерел. Реакція на таку

ситуацію- видова диференціація бібліографічного напряму вивчення книг, а

саме- намагання створити універсальні ретроспективні бібліографічні

покажчики і підготовка бібліографічних покажчиків за галузями знань. Дуже

швидко усвідомлюється нездійсненість планів складання вичерпного списку

книг. Натомість ставиться більш реальне завдання- створення ретроспективних

національних бібліографічних посібників. Характерно, що перший зразок

такого роду вторинних документів- праця англійця Джона Бейла (1548 р.), має

ознаки бібліографічного твору. Орієнтацію на широкі верстви населення у

відображенні відомостей про масиви національної літератури демонструють

видані пізніше національними мовами італійські та французькі покажчики. З

іншого боку, своєрідним бібліографічним відгуком на збільшення потоків

документів була публікація „ Індексу заборонених книг” (Рим, 1559 р.) –

переліку творів, засуджених католицькою церквою і повністю забороненх до

видання, продажу і читання.

Саме у межах практичної бібліографічної діяльності зароджується наука

про книгу- книгознавство. Як відзначає К.Мігонь, „ виконання бібліографічної

роботи вимагало широкого і глибокого знання світу книг, ставило перед

бібліографією завдання, що вже не були пов’язані з повсякденними

професійними навичками, змушувало звертатися до історії і філології, які

давали можливість певним чином описувати і оцінювати книги”. Серед

перших теоретичних робіт у цьому напрямі слід відзначити „Керівництво з

бібліографії, або Трактат про знання рідкісних і унікальних книг” (Париж,

1763- 1788.Т.1-10) Г.Ф.Дебюда, а також „Вступ до книгознавства” ( Відень,

1777- 1778.Т.1- 2) М.Деніса, який ототожнює поняття бібліографії, бібліології

та книгознавства і визначає бібліографію як науку про книгу в цілому,

включаючи рукописну книгу, знання про шрифти і друкарську справу, про

бібліотеки і описи книг. У подальшому, впродовж ХІХ ст., бібліографія і

книшознавство часто розглядалися як єдина наукове дисципліна, і тільки у ХХ

ят. вони формуються як окремі науки. Термін „бібліотекознавство” починає

використовуватись тільки у першій пол.ХІХ ст. у працях з цієї галузі знань,

зокрема, двотомному „Досвіді вичерпного керівництва з бібліотекознавства”

(1808- 1827) М.Шреттінгера та тритомніц „Освіті бібліотекаря” (1820- 1827)

Ф.А.Еберта [15, ст.20].

Здається, що в бібліографії ХІХ ст. виокремлюється, так би мовити, три

напрями розвитку, а значить і аспектів розуміння її сутності. Перший- як

історико- філологічної дисципліни, що часто ототожнювалася з бібліологією

(книгознавством) і представляласяя як комплексна нкука про книгу.Другий

розглядав її як допоміжну історичну дисципліну під назвою історичної

бібліографії, що була спрямована на створення каталогів манускриптів та

стародруків і розкриття їхньої наявності в архівах та бібліотеках. І третій- це

практична наука, що орієнтована на оперативне забезпечення інформацією про

нову літературу з усіх галузей знань (переважно з природничих і технічних

наук). Саме у межах останнього напряму, а також в теорії справочинства

другої пол.ХІХ ст., документ став досліджуватись як засіб оперативної дії, що

відкривало нові можливості аналізу його сутності поряд з традиційним

вивченням як історичної пам’ятки [15,ст.21].

Таким чином за довгий історичний період значення поняття „документ”

постійно зміняється. І до нашого часу приймається визначення, то даючи

йому найширшого сенсу, то звужує його поняття до одного якого небуть виду

документа. Користуючись поняттям документ необхідно кожний раз

уточняти, яке саме значення в ньому вкладене для рішення теоретичних та

практичних задач.

1.2 Концепції документа як засобу соціальних комунікацій та джерела інформації.

Документ може розглядатися в різних аспектах, різноманітність яких

відзначав вже К.Г.Мітяєв. Зокрема, для управлінського документознавства

актуальним є його аналіз як інструмента управління, а також розгляд

його характеристик як юридичного акту. Мова йде про юридичну силу

документної інформації, яка, між тим, має місце за за умови наявності

позатекстових інформаційних елементів- бланку, печатки, підпису,

революції тощо. Більш маштабною є концпція документа як елемента

соціальної пам’яті, як частки ноосфери.Власне і аспекти розгляду

функціонування документа як знакової системи у певному середовищі

текстів споріднені з такого роду концепціями в плані соціальних

комунікацій, з одного боку, і документальною пам’яттю людства- з

другого.Ретроспективнв і оперативна частини світового документального

поля розглядаються з точки зору їхнього руху, актуалізації, потенційного

інформаційного ресурсу суспільства.Цей аспект розкриваеться в працях

Г.В. Боряка, Б.С.Ілізарова, К.Б.Гельман-Виноградова, А.С.Уйбо та інші.

Прояв сутністних характеристик архівного документа як історичного

джерела, пам’ятки історії й культури розглядається в,а державний,

суспіільний та науковий статус у публікаціях В.Ю.Афіані.

Все більше привертають увагу представників різних наук

комунікаційні характеристики документа.В останні роки вони ставали

об’єктом аналізу в спеціальних роботах з археографії ( Г.В.Боряка),

книгознавства ( А.О.Бєловицької, В.Ю.Іваницької, Г.М.Швецової-Водки,

К.Т.Ямчука), кодикології(Д.А.Дубровіної), бібліографознавства

(В.О.Ільганаєвої,

В.П.Леонова,М.С.Слободяника,А.В.Соколова,Г.М.Швецової-Водки) та ін.

В цих працях представлено спектр думок щодо властивостей документа як

засобу комунікаційного зв’язку, особливостей різних видів документів у

цьому аспекті, функцій комунікаційних посередників тощо.Зокрема,

аналіз змісту і форми комунікаційних процесів, що відбивають зв’язок

„писемне джерело-споживач інформації”, розглядається як засіб

вирішення проблес походження і прщначення цього джерела та

адекватності вілображення інфарсації через його описову статтю-

головних у