Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого, пiдготували ґрунт для нової "хвилi" i форми їх математизацiї, яка з'явилась з моменту виникнення "теорiї множин" Георга Кантора i по мiрi переходу всiх областей класичної математики на теоретико-мно---жинну мову. Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах природознавства i математики, яка почалась i розвива---лась у тих же iсторико-хронологiчних межах.

За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiтив---ного нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї особливої форми наукового вiдкриття - вона постiйно встанов---лює межi мiж вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-нез---розумiле. Тому за одну з її головних функцiй можна вважати реконс---труктивне виявлення феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiджен---ня його причин i джерел, що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових "смислiв" i "значень".

Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залучи---ти до свого фiлософського "арсеналу" виявленi та сформованi за її безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?

На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її реф---лексивне виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношен---ня "свiдомiсть - незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть". Тому нау---кова методологiя залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiло---софiя. I хоча ця теза вступає у суперечнiсть з великим колом фiло---софiв, що мiркують iнакше, а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як "дiйсну фiлософiю", вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть "iснуючого буття" i "дiйсного буття". Так, через вико---ристання вирiзнення понять "дiйсна фiлософiя" та "iсторiя фiло---софiї", не зважаючи на вiдмiннiсть iнтерпретацiї та реконструкцiї, "iсторiя" нiколи не буде являти собою вiдтворення усiєї повноти "дiйсного". Інтерпретація усiх контекстiв чи реконструкцiя усiєї повноти "картини" взагалi нiкому непотрiбна, оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо відсутнє це "нове" буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня проблема, відсутнє реф---лексивне вiдношення одного переказу до iншого. Спроба знайти в iсторiї фiлософiї "святе писання" логiчно повинна завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю, iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].

Враховуючи вищезазначене не можна обминути проблеми взаємозв'яз---ку можливостей реконструкцiї в умовах реальної релятивiзацiї осно---воположень наукових мiркувань.

Релятивiзмом називають принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання. Виходячи з факту принципової непов---ноти знання, його постiйного доповнення, змiни, фаллiбiлiстичного спростування, що докорiнно змiнюють уявлення про навколишню дiйснiсть, заперечується iснування сенсу для використання поняття "абсолютна iстина".

Методологiчну основу релятивiстських уявлень визначають нас---тупнi положення: редукцiювання загального до одиничного та iндивiдуального; врахування суб'єктивних та психодинамiчних фак---торiв пiзнання; заперечення каузальної наступностi в процесах; визнання домiнування мiнливостi у наукових уявленнях та поняттях.

Релятивiсти систематично звертають увагу на догматичнiсть абсо---лютиських версiй детермiнiзму, класичного рацiоналiзму i холiзму. Не викликає сумнiву, що критичний пафос релятивiзму стимулює фiло---софiв на з'ясування проблеми спiввiдношення сущого i належного, фактiв i цiнностей, природи антиномiй та парадоксiв, аномалiй та суперечностей.

Однак досягнення критичних мiркувань релятивiзму принципово не можуть переважити некритичне вип'ячування релятивiстами суб'єктив---ного фактору, заперечення обумовленостi процесiв пiзнання об'єк---тивними обставинами. Цей недолiк наявний, насамперед, у радикаль---ному релятивiзмi, який тяжiє до фiлософiї суб'єктивного iдеалiзму, переконань агностицизму. Найбiльш яскраво абсурднiсть постулатiв крайньої версiї релятивiзму виявляє себе в етичнiй проблематицi, що нерiдко вступає в позу вiдвертого аморалiзму.

Релятивiзм безпосередньо пов'язаний з методологiчними постула---тами плюралiзму. Плюральнi установки зумовлюють актуалiзацiю пи---тання про спiввiдношення абсолютного i вiдносного, унiверсального i локального. Взаємозалежнiсть плюралiзму i релятивiзму особливо виразна в головних тезах - децентрованої "фiлософiї" (Фуко), ради---кальної деконструкцiї знання (Ж.Деррiда), вiдмовi вiд пошуку дос---товiрного (С.Тулмiн), дезавулювання дискурсу "Загального" як дискурсу "Влади" (Ж.Ф.Лiотар), знання як інтерпретація "текстiв" за допомогою довiльних "словникiв" (Р.Рортi), методологiчного анархiзму (П.Фейєрабенд).

Розповсюджений аргумент на захист релятивiзму полягає в тверд---женнi, що заперечення "загальних iстин", "спiльних критерiїв", обов'язкових правил та iнших аналогiчних положень гарантує свободу iндивiда, забезпечує лiбералiзацiю i гуманiзацiю суспiльного життя (Р.Рортi)[Див.:7.-с.127-143]. Фiлософи, що спираються на принципи плюралiзму i релятивiзму цiкавиться такими питаннями, як не---сумiрнiсть, конфлiкти, катастрофи, граматичнi парадокси. Носiї та---кого мислення вважають власну еволюцiю переривчастою, катастроф---ічною, нелiнiйною, парадоксальною [Див.:8.-p.7-12].

Однак, фундаментальний недолiк такого мислення одразу виявляє себе, коли прагматичне чи праксеологiчне тлумачення корисностi са---ме через протиставлення своєї позицiї поняттю "iстина" не може по---яснити здатностi людини бути реальним, а не мiстичним началом iнно---вацiї, творення ще не iснуючого та нiколи не iснувавшого, тобто самореалiзацiї унiкальностi "Я"[Див.:9.-с.21-33]. Тому релятивiзм, як принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання, "не витримує" перед послiдовною фiлософською рефлексiєю. Маючи певнi досягнення у якостi варiанту критичного мiркування ре---лятивiзм не здатен до критичного самоаналiзу. Тому цiлком доречною виглядає пропозицiя визнання релятивiзму принципом побудови дофiлософського (дорефлексивного) мiркування.

Наголошуючи на дофiлософськiй природi релятивного мислення слiд звернути увагу на характернi особливостi фiлософiї, що вiдрiзняють її дискурс вiд iнших.

Так, в "Анонiмних пролегоменах до платонiвської фiлософiї" зазначено, що "Навчившись у