Таким чином, теорiї є не вiдповiдями на загадки, - вiдповiдями, на яких ми можемо заспокоїтись: - теорiї стають знаряддями... ми йдемо вперед i... змiнюємо з їх допомогою природу"[6. -с.165]. Iдеї та теорiї використовуються як "правила для дiї" (за виразом Пiрса), тобто, "загальнi принципи" (за виразом Уевелла). Таким чи---ном, iстина мiститься не в "узгодженнi" наших iдей з об'єктивною реальнiстю. Тут iдей та теорiї стають iстинними в тiй мiрi, в якiй вони слугують людям, як "iнструменти" для досягнення мети.

Роз'яснюючи своє вiдношення до науки i релiгiї не як рiзних тлумачень буття, а як вказiвки шляхiв дiї, Джемсом визначається, що кожна з них вiдiграє свою роль у регулюваннi поведiнки. Як нау---кова, так i релiгiйна iдеї ведуть в цьому свiтi до винагороди, а тому як одна, так i iнша точка зору є однаково "iстинними" з по---зицiй прагматизму. Це фактичне тлумачення науки у якостi рiзновиду iдеологiї, яке, доречi, було запропоноване саме прагматизмом, не---опрагматизм, також, пiддав нiщивнiй критицi.

Виходячи з пiрсового положення - "iстина мiститься у майбутнiй корисностi для наших цiлей", - Джемс висуває тези теорiї iстини:

1) Iстина створюється в процесi перевiрки iдеї;

2) Iстина - те, що "працює", має практичнi наслiдки, якi

вiдповiдають нашим сподiванням;

3) Iстина - це кориснiсть;

4) Iстина може також грунтуватись на довiрi ("кредитна

система iстин");

5) Iстина має сумiщуватись з попереднiми iстинами i з новими

фактами.

Теза (1) становить заперечення iстини як абсолютної, незмiнної властивостi "iдеї". Iдея дана, вона є у наявностi. Вона не є нi iстинною, анi хибною, до емпiричної перевiрки вона - просто "iдея". Тому саме емпiричний досвiд розумiється тут як джерело iстини.

Теза (2) пов'язує iстину з дiяльнiстю: iстина "працює". Iнакше кажучи, якщо iдея має практичнi наслiдки, що вiдповiдають нашим запитам, то вона корисна, iстинна.

Цi двi першi тези набули загальнометодологiчного для iндук---тивiзму значення.

У тезi (3) виходять з положення, що володiння iстиною - це не самодостатня мета; iстина є засобом для задоволення життєвих пот---реб. Тому iстина i кориснiсть є тотожнiми.

Теза (4) має своїм джерелом логiчне перевернення тези (3): якщо iстинне те, що корисне, то некорисне - неiстинне.

Нарештi, теза (5) має на метi узгодити прагматизм з класичним визначенням iстини як вiдповiдностi iдеї та реальностi: "Пiд ре---альнiстю ми розумiємо, з одного боку, конкретнi факти, а з другого - абстрактнi речi та вiдношення мiж ними, що пiзнаються iнтуїтив---ним шляхом"[6. -с.57]. Вiдповiднiсть - це "будь-який процес, що веде вiд даної iдеї до деякої подiї в майбутньому, якщо тiльки цей процес протiкає вдало"[6. -с.58].

Таке розумiння основоположень прагматичного вiдношення до дiйсностi привело Джемса до, так званого, "радикального iндук---тивiзму" - тобто "очищення досвiду" вiд рацiонального тлумачення апрiористських елементiв. "Радикальний емпiризм", на думку Джемса, мiститься у трьох положеннях.

Положення 1) не можна допустити у якостi факту нiчого, за ви---нятком того, що може бути вiдчуте в певний час за допомогою деякої iстини.

Положення 2) вiдношення мiж речами, так само, є предметами без---посереднього окремого досвiду, як i самi речi.

Положення 3) безпосередньо сприйнятий Всесвiт не потребує якої б там не було трансемпiричної опори, але володiє зв'язною або без---перервною структурою.

Завеошену систему методологiї iндуктивiзму в формi фiлософiї прагматизму булр розроблено у роботах Джона Дьюї (1859-1952), до основних методологiчних праць якого вiдносять: "Нариси з експери---ментальної логiки" (1916), "Демократiя i виховання" (1916), "Про досвiд, природу i свободу" (1917), "Реконструкцiя у фiлософiї" (1920), "Людська природа i поведiнка" (1922), "Досвiд та природа" (1925), "Пошуки достовiрностi" (1929), "Логiка: теорiя дослiджен---ня" (1938).

Для Дьюї, мислення - це дiяльнiсть конкретних людських ор---ганiзмiв у взаємодiї з їх середовищем, i воно є "iнструментальним" стосовно контролю над середовищем. Вiн вважає, що "iдеалiстична логiка" формулює проблему логiки як проблему зв'язку логiчної дум---ки з "чуттєво-матерiальним". Але при цьому iгнорується важлива ри---са мислення: контроль над середовищем в iнтересах людини. Також заперечується, що "логiчнi форми" мислення - судження чи умовиводи - вiчнi, необхiднi та внутрiшньо властивi мисленню як чистої та незалежної розумової чи духовної дiяльностi. Форми дуки, згiдно з Дьюї, виникли у процесi природної iсторiї людського мислення як працюючий "захiд", по своїй сутi iнструментальний стосовно контро---лю над середовищем. Тому цей захiд може бути замiнено на iнший. Логiчнi форми не є "готовими", вони є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є мислення отримало назву "нату---ралiстичного". Воно знайшло своє застосування в iндуктивiстському вченнi про систему знання. Так, у I-й главi "Пошукiв дос---товiрностi" Дьюї визнає, що основною помилкою теорiй пiзнання є вiдокремлення знання вiд практики. цю думку вiн постiйно повторює i в iнших роботах.

Якщо ми стаємо на натуралiстичну точку зору i вiдмовляємося розглядати мислення як "дещо в собi", то "в нас немає вибору, за винятком ...можливостi уявити собi мислення як реакцiю на особли---вий стимул..."[7. -с.32]. Воно слугує "засобом для вироблення вiддаленої, але правильнiшої реакцiї". Iнакше кажучи, якщо особли---востi середовища викликають внутрiшнiй процес мислення, то моторна реакцiя на даний стимул вiдкладається, поки не вiдбудеться "внутрiшньоорганiчна подiя". Отже, мислення виникає "внаслiдок по---яви несумiсних факторiв усерединi