Попередження злочинності – цілеспрямований процес, який здійснюється не стихійно, а на основі дотримання принципу законності й шляхом правового регулювання.

Багато аспектів попередження злочинності, зокрема економічні, ідеологічні, педагогічні та інші, не можуть безпосередньо регулюватися правом. Але оскільки більшість запобіжних заходів адресована конкретним особам і передбачає виконання ними певних обов’язків або торкається прав й інтересів окремої особи, то у зв’язку з цим питання про правове регулювання попереджувальної діяльності набуває більшої важливості.

Конкретні функції і права суб’єктів щодо участі в попередженні злочинності передбачаються законодавством, що відноситься до різних галузей права (кримінального, кримінально-процесуального, трудового, адміністративного, кримінально-виконавчого тощо).

На основі законодавчих актів, рішень, постанов уряду створюється розгалужена система підзаконних актів з питань попереджувальної діяльності (рішення місцевих органів влади, відомчі й міжвідомчі інструкції та накази). Таким чином, можна стверджувати про наявність нормативної бази процесу попередження злочинності.

Разом з тим, аналіз законодавства, що регулює превентивну діяльність суб’єктів і практику попередження злочинності, свідчить про наявність у правовій регламентації ряду серйозних недоліків. Існуючі правові норми, що відносяться до попередження злочинності, розкидані по різних нормативних актах, виданих в різний час, за різних умов і на різних рівнях. Чинне законодавство не систематизоване, що створює великі труднощі в його використанні на практиці, зумовлює неправильне тлумачення, грубі помилки при застосуванні.

Наявні деякі упущення і в регламентації питань індивідуального попередження – відсутні критерії для визначення його об’єктів, перелік методів і засобів його здійснення, порядок його виконання і т. ін. Невипадково в кримінологічній літературі неодноразово ставилося питання про необхідність прийняття єдиного акту про порядок індивідуального попередження злочинів, що містив би перелік правопорушників, які повинні охоплюватись індивідуально-виховною роботою, а також методи, засоби впливу і види контролю за такими особами [6].

Для усунення зазначених недоліків необхідне подальше вдосконалення системи правового регулювання попередження злочинності, зокрема, економічних злочинів. Ці питання кардинально могли б бути вирішені шляхом прийняття Закону “Про профілактику правопорушень (злочинів)".

Конституція України складає правову основу для розробки і розвитку галузей національного права, оновлення підзаконних відомчих нормативних актів, розробки спеціальних програм і заходів, зокрема, направлених на боротьбу з економічною злочинністю.

Особливе значення має Указ Президента України “Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки”, в якій передбачено створення цілої низки законопроектів, що мають пряме відношення до попередження економічних злочинів, наприклад, про декларування майнового стану та доходів громадян; про кредит; про профілактику злочинності тощо.

До нормативних актів спеціального призначення можна віднести укази Президента України “Про національну програму боротьби з корупцією”, “Про концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки”, “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку охорони прав і свобод громадян” і т. ін.

Окрему групу складають законодавчі акти, що регулюють діяльність спеціалізованих органів, та відомчі нормативні документи МВС України з питань боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, попередження злочинів. Насамперед, до них слід віднести закони України “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”, накази та інструкції МВС України.

Закон України “Про міліцію” визначає основні завдання, права і обов’язки, які є загальними для всіх співробітників міліції. Безпосереднє відношення до попередження злочинів мають викладені у ст. 2 цього Закону завдання щодо забезпечення особистої безпеки громадян, захисту їх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням і їх припинення.

Якісно новий рівень боротьби зі злочинністю у сфері економіки, на думку Ю.Е. Черкасова і A.M. Чижевського, повинен бути забезпечений через напрацювання і вдосконалення нових форм і методів оперативно-розшукової діяльності, підвищення ролі оперативної розробки, покращання методологічного й інформаційного забезпечення, впровадження в повсякденну діяльність передового досвіду та підбір професійних співробітників. Необхідно зазначити, що протиправну діяльність у сфері економіки зумовлює частіше за все недосконалість чинного законодавства, а в окремих випадках – його невідповідність тим змінам, що в ній відбуваються. Тема серйозного вдосконалення правового поля діяльності служби БЕЗ є найактуальнішою [7].

У структурі Міністерства внутрішніх справ України створений Департамент державної служби по боротьбі з економічними злочинами, метою діяльності якого, зокрема, є захист економічних відносин, фізичних та юридичних осіб, економічних інтересів держави від злочинних посягань; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню економічних злочинів; виявлення фактів економічної злочинності; викриття осіб, які вчиняють злочини у сфері економіки.

Пріоритетом у діяльності служби БЕЗ на сучасному етапі є боротьба з хабарництвом і зловживаннями посадових осіб, забезпечення відшкодування матеріальних збитків державі та потерпілим і реальне оздоровлення стратегічних напрямів економіки. Звідси випливають основні завдання Департаменту ДСБЕЗ, а саме:–

захист економічних відносин від злочинних посягань;–

попередження злочинних посягань на економічні відносини;–

виявлення правопорушень у сфері економіки;–

розкриття фактів замаскованих злочинних посягань на економічні відносини, в тому числі організованими злочинними групами;–

викриття осіб, які вчиняють злочини у сфері економіки;–

забезпечення відшкодування фізичним та юридичним особам, державі збитків, завданих у результаті вчинення економічних злочинів.

Велике значення для виявлення розтрат і привласнень майна (коштів і матеріальних цінностей) та здійснення контролю за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками, має Державна контрольно-ревізійна служба. У статті 2 Закону України “Про Державну контрольно-ревізійну службу в Україні” головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби визнається здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також