Фізкультура та спорт | 167,3 | 181,4 | 108,4 | 0,3

Наука | 544,4 | 769,0 | 141,3 | 1,5

Підвищення обсягів видатків на соціальний захист населення за цих умов необхідне для забезпечення конституційних прав громадян. Стаття 46 Конституції України передбачає, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з належних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом Джоджик Я. Соціальний захист громадян – пріоритети у діяльності уряду та парламенту // Вільне життя. –2002. –13 квітня..

Таке право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Конституція України передбачає, що пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Основними видами соціального забезпечення соціального захисту населення є:

3. ПЕРЕДУМОВИ РЕФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

3.1. ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ПОКРАЩЕННЯ СОЦІАЛЬНООЇ ПОЛІТИКИ

Дефіцит фінансових ресурсів, який зберігається щодо фінансування соціальної сфери в Україні, накладає суттєві обмеження на реалізацію соціальної політики. З іншого боку, з огляду на неминучу інтегрованість соціальної політики у загальну стратегію соціально-економічних перетворень, при її розробці слід виходити і з наявності низки загроз, які випливають із сучасного соціально-демографічного становища України. Серед таких загроз:

погіршення демографічної ситуації і стану генофонду;

падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового розшарування суспільства та загострення на основі цього соціальної напруженості, розбіжність інтересів різних соціальних груп і низька суспільна підтримка економічної політики держави;

зростання розриву між реальною вартістю робочої сили та джерелами її відшкодування;

низькі платоспроможний попит населення та рівень споживання;

значне та тривале безробіття, в тому числі - приховане, деградація робочої сили, «тінізація» та криміналізація зайнятості населення;

звуження прошарку населення з середніми доходами як потенційної опори соціально-економічної стабільності в країні;

соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів, деградація установ соціальної сфери, обмеження доступу до системи охорони здоров’я, освіти та культури, погіршення на цій основі фізичного та духовного здоров’я особи, сім’ї, суспільства, тенденція до моральної деградації нації;

некерований відплив за межі держави інтелектуальних та трудових ресурсів.

Наявність та гострота зазначених загроз свідчить про вкрай низьку ефективність соціальної політики в Україні, в результаті чого не досягаються її головні цілі і завдання. Тривалий час в Україні було відсутнім усвідомлення того, що соціальна політика, яка не працює на випередження, на позитивний розвиток суспільно-політичної і економічної ситуації, перетворюється не просто на гальмо, а закладає міну уповільненої дії під реформи, а разом з тим - і майбутнє України. Соціальна політика фінансувалася за залишковим принципом та впроваджувалася постфактум, як реакція на зміну загальної економічної ситуації.

Головний показник ефективності роботи влади - реальне поліпшення соціального стану кожної української сім’ї. Той факт, що відчутні економічні зрушення 2000-2001 років не привели до помітних змін у рівні життя населення, засвідчив однобічність та неповноту позитивних процесів, відтак - їхню нестійкість. Це обумовлює потребу в комплексній програмі дій, яка б ув’язала макроекономіку з добробутом конкретної людини.

Для визначення вірного місця соціальної політики держави в економіці зростання слід, насамперед, зауважити, що соціальна політика активно впливає на економічне зростання через:

збільшення сукупного попиту;

підвищення продуктивності людського капіталу;

зміцнення соціальної стабільності та поліпшення підприємницького та інвестиційного клімату;

забезпечення легітимності (суспільної та корпоративної підтримки) інших заходів, спрямованих на активізацію зростання.

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, про що йшлося вище, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної сфери відбувається за рахунок фіскального перерозподілу коштів, в макроекономічному контексті така соціально орієнтована політика , фактично, здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку. Спрямування одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого попиту видається досить неефективним в стратегічному плані, оскільки створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, яка створить додаткові підстави для проведення обмежувальної грошової політики.

Перехід до реальної соціальної політики вимагатиме пом’якшення грошових обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів населення. Ці зрушення неодмінно пов’язані зі зміною експортної моделі зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту, збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок продовження експорту продукції базових галузей, проте з обов’язковим перерозподілом отриманих коштів винятково на розбудову внутрішнього ринку та національних виробництв.

Видається очевидним, що узгоджений розвиток соціальної та виробничої сфер, використання соціальної політики як чинника зростання неможливі без протидії ревальвації гривні та відмови від обмежувальної грошово-кредитної політики.