отець про цю подію; «У цей день була велика облава. До монастиря прий-шло багато військових. Нишпорили, усе перевернули в келіях. Нічого не знайшовши, забрали мене з собою І повезли до Болехо-ва, де замкнули до пивниці разом з якимось злодюгою, котрий всю ніч знущався наді мною. Потім відправили в станіславську тюрму».
Ігумен Макарій Грснь першим прийняв тяжкий хрест тюремних і табірних поневірянь, але не скорився й був засуджений на 25 років ув'язнення. Шість літ томився в неволі у Карагандинських таборах. Пройшов тяжкі випробування в підпіллі І врешті попе" нувся на Ясну Гору, де на схилі літ {йому виповнилося 85 років) продовжує свою душпастирську працю.
СТАННЬОГО нищівного удару Гошівському монастиреві більшовицька влада в особі енкаведистських посіпак зардала вночі після Лазаревої неділі, 23 бе-резня 1950 року. Акція ця готувалася ретельно заздалегідь. До неї було залучено добірне військо. Про це розповідають очевидці цих подій.
Із спогадів о. Ігнатія Теофора Янтуха, ЧСВВ:
«Від вірних людей з Болехова за кілька днів до арешту ми довідались, що підготовлене рішення влади про ліквідацію Гошівського" монастиря. «Хто хоче, хай тікає. Може, сховається між людьми. Більше нічим не можу допомогти», — сказав чоловік, який працював у міській Раді.
Однак ніхто з монастиря не пішов. Мов приречені, чекали ми арешту. І десь опівночі в неділю у двері настирливо постукали. Ми гадали, що це знову на нас напали рабівники, і довго не від-кривали. Представник з обласного НКВД, якийсь Кожухар, якого ми впізнали як неодноразового організатора попередніх облав _ і ревізій, запевнив, що це не напад, а чергова перевірка документів. Тоді ми відкрили двері.
Велика група сердитих військових відразу повиганяла із ке-лій усіх мопахіи. Пас поставили обличчям до стіни і так трима-ли, поки тривав обшук у келіях. Так і не знайшовши нічого підо-зрілого, великий стрункий полкогшпк глузливо сказав: «Збирай-тесь, святі отці, поїдете на білі ведмеді». Тоді нас усіх ознайо-мили з ордером на арешт і дали підписатись на ньому. Опісля усіх взяли під варту. Окремим добродіям сказали збирати свої речі і бути готовими до виселення.
Ревізія у монастирі тривала п'ять днів. До кожного з нас при-кріпили конвоїра. Вночі вони спали разом з арештантами в ке-
ліях. Мене «опікував» якийсь дуже погано вихований офіцер: ла-явся страхітливо, спав на моєму ліжку, а я — на долівці.
Усі п'ять днів військові нишпорили по закутках монастиря і церкви. Чогось шукали. Було ще досить холодно, і ввечері солда-ти палили багаття біля церкви, кидаючи в огонь цінні книжки з монастирської бібліотеки. Боляче було бачити, як огонь пожирав шедеври людського розуму. Дивлячись на це, слухаючи крики і лайки солдатів, ми згадували біблійські оповіді про аналогічні дії воїнів, які розіп"яли Христа. Воістину це були варвари і без-божники XX століття.
У будинку для приїжджих затримали прочан і робітників з підсобного монастирського господарства. їх допитували, намага-ючись звинуватити у зв'язках з оунІвським підпіллям. Потім ви-пустили:
Єдине, що вчинили по-Божому наші кривдники, так це те, що хтось із старших офіцерів розпорядився, аби зробити порядок із Найсвятішими Тайнами. Отець І. Городиський, ЧСВВ, під кон-воєм пішов до церкви і зробив усе потрібне. Тоді з церкви забра-ли всі чаші і склали на столі в молитовні отців. Чаш було бага-то, бо під час відпустів десятки священиків причащали людей. Усі чаші позолочені, і тому військові особливо нишпорили за ними, маючи намір зібрати якомога більше дорогоцінностей. До мене як до еклизіярха (завідувача) церкви особливо приставали, до-питуючись, де решта чаш. Було таке враження, що вони приблиз-но знали їх кількість. До пошуків золота залучили спеціалістів із відповідною апаратурою. Та все надармо. Були, щоправда, по-золочені церковні речі та прикраси. Але в пожадливих оч-ах і по-золота чаш та іншого церковного посуду виглядала великою до-рогоцінністю.
У мене в келії обшук робив якийсь поміркований слідчий на прізвище Безпалько. Не знайшовши нічого підозрілого, він взяв книжку Ганни Барвінок видання 1914 року І сказав, що це ан-тирадяцська література. Врешті признався, що мусить щось такс написати в протоколі обшуку, а мені за це нічого не буде.
Ми готувалися в дорогу. Хтось сказав, що речі краще пакува-ти в мішок, бо валізи дратували тюремщиків, а тим більше по-бутових злочинців. Мій лайливий конвоїр стежив за тим, що я бе-ру із шафи в дорогу, відкладаючи для себе набік мої кращі речі. Взяв я кілька сорочок, простирадло, рушник, білизну і хотів ще взяти гарну кримкову шапку. Тато мені її подарував, кажучи: «Носи, сину, аж до смерти». Але ця шапка сподобалася й конво-їру, який ухопився за неї обома руками. Отак ми церемонились посеред келії, поки я не пояснив, що ця шапка для мене особливо дорога. «Коли так, то бери», — неохоче відпустив офіцер шапку.
Перед відправленням нам дозволили помолитися, посадили у відкриту машину І повезли до станіславської тюрми. Там зро-били ше раз обшук і повели до лазні. З палицею в руках тут стояв наглядач, в очах якого була ненависть до нас. Вій підга-няв, щоб ми милися скоріше. На таку поспішність не був здатний старенький отець Мар'ян Повх, ЧСВВ. Свиснула палиця, і удар звалив старця. Зойк ІЗ старечих уст прошив серця невільників-Кілька сильних чоловіків, а були з нами в лазні й інші