Сторінки родинної біографії М.Скорика
(факти, історії, легенди)
Родинні корені Мирослава Скорика дуже давні і сягають XVII ст. Предки його як по батьковій, так і по материнській лініях були козаками, які жили на теренах центральної України, звідки переселились на Поділля й Галичину, давши розлогі роди галицької інтелігенції. З батьківського боку - рід Скориків, з боку матері - рід Савчинських з численними генеалогічними гілками Крушельницьких, Савчинських, Нудів, Рудницьких, Фільців, Стефановичів, Негребецьких та ін. Представники названих родів плідно працювали на культурно-просвітній ниві і впродовж трьох століть зробили великий внесок у становлення та розвиток українського мистецтва, духовного життя, науки та освіти. Прізвище Скорик за легендою виникло в козацькому середовищі і було надане козакові-розвіднику Запорізького війська за його вміння швидко бігати та їздити на коні. Він міг миттєво отримати цінну інформацію, був хоробрим, спритним і кмітливим воїном, завжди знаходив вихід зі скрутного становища. Вийшовши з війська, він оселився на хуторі біля Завадова, що на Тернопільщині, і почав займатися гончарством. Якось він ліпив на гончарному крузі горщик, коли до його хати увійшов татарин і став вимагати показати дорогу до села, яке татари мали намір захопити. Козак швидко виліпив глиняну кульку, влучив нею татаринові межи очі, швидко витягнув шаблю і відтяв йому голову. Так він врятувався від смерті, а потім скочив на коня, запалив смолоскип і попередив селян про небезпеку татарської навали. Село було врятоване. Згодом Скорик одружився і продовжив рід. Йшли роки...
Його старший син майстрував сани. Якось він ходив по лісі і шукав відповідний матеріал, а саме криві дерева на полози для саней. Знайшовши вигнутого в'яза, який був зрослий з березою, звернувся до берези, як до живої істоти з вибаченням за те, що мусить зрізати її друга. Він замахнувся, вдарив обухом по березі, але сокира провалилась в дупло. Скорик почав її виймати, і тут виявилося, що в дуплі маса золотих дукатів. Він знову звернувся до берези з подякою: "Березо, березо, ти викупила свого в'яза, то ж залишайся з ним!" Сам взяв гроші і за них віддав вчитись до гімназії своїх трьох синів. Одним з них був прадід Мирослава (нар.13.07.1938), Володимира (нар.03.09.1930) та Юрія (нар.18.08.1928). Ці легенди, як і інші родинні історії, розказав мені Володимир, який проживає у Львові і працює інженером-хіміком на хімфармзаводі, завідує лабораторією, має цілий ряд раціоналізаторських винаходів; у перші роки незалежної України був обраний депутатом Львівської міської ради 1-го демократичного скликання (1991). Володимир одружений з Іванною Чепигою, дочкою відомого громадського діяча, відповідального редактора газети "Самостійна Україна", що виходила підчас німецької окупації в Станіславі (нині Івано-Франківськ). За радянської влади пішов в УПА. Його схопили в бункері і засудили до смерті та потім вирок і замінили на 25 років ув'язнення (Чепига помер в Казахстані). Родина і була вислана в Сибір, і саме там, на засланні, зійшлись Долі Володимира та Іванни.
Найстарший брат Мирослава Юрій був забраний німцями до армії і вивезений до Німеччини, дарма, що йому було тоді всього 14 років, В 1945 році Юрій опинився в американській зоні, звідки переїхав за океан. Впродовж багатьох років проживає в Австралії. Працював інженером, зараз на пенсії. Має дітей. Але повернімось до витоків роду Скориків, а саме до XVII ст. Те, що козак на прізвище Скорик дійсно перебував у козацькому війську, підтверджується записом Скорика у Реєстрі козаків Запорізького війська за 1649 рік. Прадід Мирослава Василь Скорик (1811-07.06.1893) був одружений з Терезою в Петрикевич (1815-?); подружжя мало сина Михайла (22.11.1851-28.10.1928), одруженого з Анжелою Даньковською (22.01.1862-23.02.1940). А батьками Анжели були представники польсько-української К шляхти - Мартин Даньковський (30.10.1801 - ?) та Йосифа Кобринович (26.05.1831- ?). Історія їх шлюбу вельми цікава. Мартин покохав дуже вродливу дівчину і мав з нею одружуватися. Одначе за участь у польському повстанні проти Росії був засланий в Сибір і там пробув багато років. Повернувшись із заслання, прийшов до своєї дівчини, але та вже була заміжньою і мала багато дітей. Найстаршій дочці було тринадцять років, і вона була дуже гарною. Мати запропонувала йому одружитися з дівчиною, і Мартин так вчинив. Подружжя жило довго і щасливо. Після смерті чоловіка прабабуся Мирослава вчила бажаючих манер "доброго тону", тобто шляхетної поведінки. Один з синів Василя Скорика - Михайло - був дідом Мирослава. Вія вивчився, став офіцером австрійської армії, командував драгунами. Частину післали придушувати повстання проти Австрії у Боснії та Герцеговині, але Михайло не дуже хотів це робити. В бою його поранили, він лежав у шпиталі. Там звернулись до бажаючих з пропозицією поїхати в села Галичини і навчати сільських дітей грамоти з метою піднесення культурного рівня краю. Михайло Васильович зголосився бути сільським вчителем. Йому дали глухе, затуркане село біля Дрогобича. Але він дістав від держави кошти, побудував школу, розказував селянам цікаві історії і тим заохотив їх посилати своїх дітей на навчання. Він самовіддано працював на освітянській; ниві, багато зробив для піднесення свідомості селян. Щоб завоювати прихильність своєї майбутньої дружини - красивої і гордої панянки. що жила в замку неподалік Дрогобича, - він одягнув свій драгунський мундир і приїхав до неї свататись на коні ні всіма аксесуарами