Почім сьогодні "царська" риба? (повна версія)

Центральну частину північного максросхилу Українських Карпат, де гірські масиви сягають 1600–1936 метрів над рівнем моря, називають Горганами. Там народжується Лімниця — одна з найбільших річок краю, яка несе свої води на північ від головного Карпатського вододілу і впадає в Дністер. Ще в XVI ст. верхів’я басейну були вкриті суцільними пралісами. Та й двісті років тому Горгани залишалися, як писав відомий польський лісівник другої половини ХІХ ст. Е. Головкевич, “найбільшою і найдикішою країною Європи”. Він згадує опис “Чорного лісу” польського географа В. Поля, який стверджував, що ніде більше не бачив таких могутніх буків, високих розлогих ясенів, великих ялиць і смерек, вкритих віднизу до самого верху рівною темною “чатиною”. Ялівці та горобини зростали в Горганах, як велетенські дерева. Згадував він і могутні кедри (сосну кедрову) — з їх деревини точили миски, за розмірами подібні до балій.
Звісно, що в лісах тих водилася маса диких звірів і птахів, ріки аж кишіли рибою. Справжньою королевою почувалася струмкова форель, яка з прадавніх часів уподобала верхів’я чистих та прохолодних (навіть улітку) гірських потоків.

Поки в дрімучі хащі не прийшов homo sapiens із сокирою.
На відміну від більш заселених районів Карпат, скажімо, Закарпаття, де з появою німецьких колоністів суцільно-лісосічне вирубування гірських лісів розпочалося ще в ХІІ–ХІІІ ст., у Горганах дерева почали рубати лише на зламі XVIII–XIX ст. Деревина твердолистяних порід, зокрема бука, була потрібна, щоб добувати вугілля для виплавляння залізної руди на гуті Ангелові, яку заклав 1810 р. митрополит галицький Анатоній Ангелович. А років 100–120 тому, крім інтенсивного вирубування у межах гірських долин і на підгір’ї, лісові площі ще й розкорчовували — для розширення сіл та сільгоспугідь... Другий (фатальний для краю за екологічними наслідками) етап тотального нищення лісів припав на 50–60-ті роки минулого століття: фактично всі деревостани старшого віку було зрубано. Розпочалося інтенсивне змивання грунту з голих схилів, замулювання та обміління гірських річок.

Значної шкоди завдало їм також тралювання деревини потоками. Початково у верхів’ї басейну Лімниці застосовували лише мольовий сплав кругляку, тобто транспортували окремі колоди. Але згодом їх почали збивати у плоти (“дараби”). Із перших чисел квітня й до останніх листопада деревину сплавляли по річці Молодій до тартака в Осмолоді, далі — плотами по Лімниці до Галича і вниз по Дністру. За рік бокораші (плотогони) переправляли близько 60 тисяч кубометрів будівельної деревини. Річки, які були наділені майже всіма властивостями “форельних” водойм, унаслідок нерозумного господарювання людини, повністю втрачали цю важливу якість, а водночас і потрібні умови для біологічного життя. І хоча професія бокорашів уже давно стала історією, наслідки їхньої діяльності дають про себе знати й досі. Скільки колод було затоплено! У воді між камінням залишилося чимало кори, гілок, трісок, які, розкладаючись, забирають кисень, життєво необхідний для форелі. До того ж, течія вимиває з деревини, що встелила дно річок, захарастивши русла, рештки дубильних та інших стійких органічних речовин — це теж згубно впливає на здоров’я мешканців водойм.

Біопродуктивність гірських потоків було підірвано — саме це, очевидно, спонукало відомого галицького вченого Миколу Саєвича організувати форелеве господарство. Наприкінці 20-х років минулого століття на церковних землях біля Осмолоди (перегінські ліси на правому березі Лімниці належали тоді державі, а ті, що на лівому, — маєтку Львівської митрополії греко-католицької церкви) побудували ставки. Вирощували там як мальок для зарибнення річок, так і товарну рибу. До речі, в Івано-Франківському обласному архіві зберігається цікава службова записка, надіслана 31 грудня 1938 року зі Львова до Осмолоди — з проханням “зарезервувати для потреб стола Високопреосвященного митрополита Андрея Шептицького 100 форелей”. Проіснувало господарство до 1939 р. Радянській владі, яка прийшла на Галичину, було не до форелі. Звернули увагу на замулені ставки в середині 50-х років, коли енергійно взялися в Підлютому модернізувати будинок відпочинку митрополита — під дачу для керівництва держави. А до буденного меню високих посадовців, звісно, мала входити делікатесна риба.
Щоправда, і про малька не забували. Аби відновити живе “срібло” стрімких потоків, на початку 60-х років створили на Прикарпатті ще чотири форельні господарства так звані компенсаційні — неподалік Болехова, Вигоди, Ворохти та в селі Яблунька Богородчанського району. Держава повністю фінансувала вирощування малька, його випускали в навколишні гірські річки. У такий спосіб частково пом’якшували силу ударів, яких завдавали природі впродовж довгих десятиліть споживацького, варварського користування її благами. Та не так просто відновити загублене, зруйноване — до попереднього рівня біопродуктивності водойм навіть не наблизилися.
Не почувалася по-царському “царська” риба і в незалежній України. Коли там було думати про якусь форель, вирощування якої і за радянських часів не приносило прибутків, а збитки перекривали за рахунок Держбюджету. Не на ставкове, річкове рибництво кинули оком герої нашого часу — “нові українці”. Поспішали вигідно для себе продати риболовецькі судна, плавучі рибозаводи, прихватизувати ще недавно потужні підприємства — здебільшого для того, щоб дорогоцінне начиння порізати на брухт та озолотитися...
Не до засіву голубої ниви, коли безмежні чорноземні поля, замість добірного зерна, засіваються бур’янами.

Займатися ж мальком форелі — то справа клопітна. І затратна. Без підтримки держави не обійтися. Саме такої підтримки форельні господарства й не дочекалися. І не лише в Карпатах. Потрапивши у фінансову скруту,