- Кузій-Свидовець, можна натрапити на барлоги ведмедів, які так люблять жити і зимувати тут. А ось такого хижака як рись тут часто не побачиш, його ареал далеко звідси. Але незважаючи на це рись спостерігається на даній місцевості, це пов’язано із великою кількістю ратичних тварин, яких так багато живуть тут. Дикого кота можна побачити тут частіше ніж в інших районах Карпат. Цьому виду давно загрожує вимирання, навіть тут не спостерігається ознак покращення. На річці Кісва знаходить сприятливий життєвий простір видра. Її сліди не рідко можна побачити на річковому піску. Даний вид зменшується, а в деяких місцях вона вже повністю зникла!
Рідкісними в Карпатах стали борсуки. Зменшилось і поголів'я таких хижих звірів, як вовк, рись та дикий кіт. Чисельність їх регулюється. Усі хижі відіграють роль санітарів, оскільки їх жертвами найчастіше стають хворі та старі тварини. Тепер звертається велика увага на охорону і збагачення корисної фауни. У теплих районах Закарпаття та Буковини успішно розводять фазанів — цих, справді, перспективних промислових птахів, чисельність яких становить вже близько п'яти тисяч. У великій шані вони не тільки у лісівників, а й хліборобів. Адже це єдиний птах, який знищує колорадського жука
НОРКА
Рис.3.5.-Європейська норка
В Українських Карпатах збереглася європейська норка (Mustela lutreola). Вона практично зникла в даному регіоні. Місце життя є Чорногора. Оскільки ця мала куниця має дуже цінне хутро, її винищили на більшій частині ареалу. Але, все ж таки, майже повне зникнення виду неможливо пояснити тільки цим. Більш вірогідно, що трохи більша американська норка (Mustela vison) витіснила європейську. Американську норку розводили в багатьох місцях заради цінного хутра, і вона тікала або ж її навіть навмисне випускали з місць утримання. Європейська норка живе на берегах невеликих струмків. У таких місця не рідко поселяється і видра (Lutra lutra) - найбільший конкурент європейської норки. Обидва види занесені в Червону книгу України.
РИСЬ
(LYNX LYNX)
Рис.3.6.-Рись
Рись можна легко впізнати по її типово котячій голові з чорними загостреними вухами. Вона має коротке тіло і високі міцні ноги з великими лапами. Взимку ці лапи служать чудовими снігоходами. На відміну від інших котячих, рись має короткого тупого хвоста. Ще кілька століть назад рись була поширена у європейських лісах. Але до початку 20 століття її було повністю винищено майже у всій Західній Європі. Сьогодні в Карпатах існує одна із кількох життєздатних популяцій рисі в Європі. Тварини із цієї популяції використовують для розселення в інші європейські регіони, зокрема в Альпи і на Балкани.
Рись є сильним хижаком, що може переслідувати свою жертву декілька кілометрів, або декілька годин сидіти у засідці. Коли треба перетнути водні перешкоди, то рись показує себе чудовим плавцем. Рись може впоратися із здобиччю, яка більша за неї у два рази. Вона полює переважно на козуль, зайців, оленят і диких свиней. Не гребує рись малими тваринами, навіть комахами. Рись є активною переважно в сутінках і вночі. Завдяки особливій внутрішній оболонці ока, що функціонує подібно до зеркала і відбиває додаткове світло на сітківку, рись може добре бачити і при малій освітленості. Наприклад, мишу вона може розпізнати з відстані 75 метрів, а зайця - з 350 метрів.
Як і більшість котячих рись полює одна. Район полювання однієї тварини може становити до 170 квадратних кілометрів. Разом із самцем з його мовчазної згоди його індивідуальний район використовують одна-дві самки. Під час гону самку привертає до себе увагу самця завдяки запаху чи голосу. У травні самки народжують двох-чотирьох малят, про яких піклується протягом наступних 8-10 місяців, тобто практично до наступного гону.
Чисельність рисі не велика. Як приклад візьмемо Біосферний карпатський заповідник, в якому налічується 6-8 особин, для яких заповідник є тільки частина їх мисливських угідь. З однієї сторони рись потребує зімкнутої і важкодоступної території для вирощування свого потомства. Але поряд з цим вона потребує і багатих, соковитих лук та молодняків, де є достатньо поживи - козуль і зайців. Це утруднює охорону цього хижака, оскільки тільки присутність заповідника нічого не вирішує. Вирішити цю проблему допоможе об’єднана природніми коридорами екологічна мережа, яка вже формується в Українських Карпатах під наглядом Міністерства екології і природних ресурсів.
Рис.3.7.-Зубр
ОДА ВОСКРЕСЛОМУ ВЕЛЕТНЮ МИНУЛИХ ЕПОХ
«Останній біловезький зубр, який вільно живе на планеті Земля, був убитий 9 лютого 1921 року колишнім лісником Пущі Бартоломеусом Шпаковичем: нехай його ім’я, як і ім’я Герострата, збережеться в століттях!» — писала Ерна Мор, великий німецький зоолог. Недовго після цього трагічного випадку прожив і останній кавказький зубр: він загинув від кулі браконьєра в урочищі Тигіня 1927 року, коли «батько всіх народів» Сталін пустив по світу «з торбою» всі заповідники імперії. Зубр як вид перестав існувати в природних умовах. Величний звір, неприборкану силу якого описано в поемі М.Гусовського «Пісня про зубра», що ввійшла до скарбниці європейської культури XVI століття, є сьогодні неоціненним носієм дикого генофонду. Він з’явився в епоху голоцену (10—12 тисяч років тому) і представлений у Європі трьома різновидами: рівнинно-європейським (литовським або біловезьким) — мешканець широколистяних і змішаних лісів Європи — і двома гірськими: трансильвансько-карпатським та кавказьким.
Велетень європейських лісів у дикій природі зникав повільно: в IX—X століттях його не стало в Іспанії, Болгарії, Югославії, в XI столітті звір пішов зі Швеції, у XII — з Англії, у