Реферат - Переднє слово Заратустри
63

самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.
Навіть наймудріше із вас — це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина — це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники — свідомі вони того чи ні.
Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити землю, так само, як і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж суть землі!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі, вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.
О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна — і жорстокість була її насолодою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.
Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.
Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — убогість, бр^уд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!
Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не спонукала мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!
Не гріх ваш — невибагливість ваша волає до небес, ваша неситість навіть у гріхах ваших волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...
Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув:
— Ми вже наслухалися про канатоходця, тепер покажіть його!
І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.

4

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:
— Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись.
Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета', і любити в людині можна лиш те, що вона — перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель,— бо вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони — стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— бо так він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність — це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності,— бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона — вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.
Я люблю того,

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22