Реферат - Переднє слово Заратустри
63

спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?
Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.
В любові завжди трохи є божевілля. Проте і в божевіллі завжди трохи є розуму.
І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті, з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.
Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.
Я повірив би тільки в Бога, що вміє танцювати.
А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тягаря — завдяки йому усі речі падають вниз.
Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тягаря!
Я навчився ходити — відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати — відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.
Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер крізь мене танцює якийсь Бог.

Так казав Заратустра.


ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ

Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип — зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:
— Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.
Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.
Підвівся юнак ошелешений і сказав:
— Я чую тут Заратустру, а щойно я думав про нього.
Відповів Заратустра:
— Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.
Що більше вона прагне угору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину — до зла.
— Так, до зла! — вигукнув юнак. — Як могло статися, що ти розкрив мою душу?
Усміхнувся Заратустра і мовив:
— Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба лиш якщо спочатку їх вигадати.
— Так, до зла! — вигукнув юнак ще раз. — Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам у себе не вірю відтоді, як став прагну ти вгору; ніхто вже не вірить у мене. Чому це буває?
Я надто швидко іншим стаю: мій сьогоднішній день заперечує день мій вчорашній. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку, і цього не дарує мені жодна сходинка.
А коли я вгорі вже, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?
Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?
Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую зі свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!
І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:
— Це дерево росте самотою тут, на горі;
піднялося воно високо над людиною й звіром.
І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів,— так високо виросло дерево.
І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар — може, чекає на першу блискавку?
Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:
— Так, Заратустро, істину мовиш! Праг
нучи вгору, я прагнув свого загину, і ти — та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!
Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його і повів із собою.
Згодом, як пройшли вони трохи удвох, Заратустра почав говорити так:
— Крається серце моє. Більше, ніж слова
твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.
Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.
Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи.
Твої дикі собаки хочуть на волю; коли дух твій жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.
Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.
Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його ще просвітліти має.
Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!
Ти відчуваєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.
І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, вони цим хочуть усунути його зі шляху.
Шляхетний хоче творити нове і нову доброчесність. Добрий хоче

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22