Постривай,— сказав Заратустра,— я тобі ще не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога. — Коротка вже в тебе дорога,— сумно змія озвалася. — Моя отрута вбиває. Заратустра всміхнувся. — Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він. — Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені. Тоді змія знову припала до його шиї і зализала рану. Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали: — У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії? Заратустра так відповів на це: — Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі. Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро. І ліпше гнівайтесь, а не соромте! А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі! А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли когось одного пригнічує несправедливість. Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості. І той хай на себе несправедливість бере, хто здатний нести її! Вчинити маленьку помсту — людяніше, ніж обійтися без помсти. І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то й ваші покари мені не до душі. Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, особливо як право за тобою. Тільки для цього слід бути досить заможним. Я не люблю холодної вашої справедливості; у погляді ваших суддів для мене завжди проглядає кат і його холодне лезо. Скажіть, де справедливість, ця із видющими очима? То знайдіть же мені любов, що зносить не тільки всю кару, а й усю провину! То знайдіть же мені справедливість, що виправдує кожного, крім того, хто судить! Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть лжа стає любов'ю до людини. Та як можу я бути до кінця справедливий! Як можу я віддавати кожному його! З мене доволі й цього: кожному я даю моє. І останнє, брати мої: остерігайтесь чинити несправедливість самітникам! Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?! Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому схочеться його діставати звідти? Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його! Так казав Заратустра. ПРО ДИТИНУ І ШЛЮБ Я маю до тебе одне запитання, брате мій: як високо я кидаю це запитання у твою душу, щоб знати її глибину. Ти молодий і мрієш про шлюб і дитину. Але я питаю тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину? Чи ти — переможець, чи подолав самого себе, чи володар над почуттями, чи господар своїх чеснот? Так я питаю тебе. Може, в бажанні твоєму звір промовляє й природна потреба? А може, самотність? А може, невдоволення самим собою? Я хочу, щоб дитини прагнула твоя звитяга й твоя свобода. Живі пам'ятники повинен ти спорудити своїй звитязі й своєму визволенню. Самого себе ти повинен розбудувати. Та спершу ти маєш спорудити самого себе, випростаного тілом і душею. Не тільки у ширину ти повинен рід свій продовжувати, а й у висоту! Хай тобі в цьому допоможе сад шлюбу! Вищу плоть ти повинен створити, перший порух, колесо, що обертається само собою,— того, хто творить, ти повинен створити. Шлюб — так називаю я волю двох єдність створити більшу за тих, що її створили.