Реферат - Переднє слово Заратустри
63

у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути.
Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо він хоче загинути від тих, що є.
Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить,— бо він має загинути від гніву Бога свого.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є,— так усе те стає його загибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.

5

По цих словах Заратустра знов подививсь на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він, до серця свого,— сміються собі. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.
Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гриміти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки заїкам?
У них є щось таке, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм
гордощів? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.
Тим-то вони й не люблять чути щодо себе слова «зневага». Отже, я промовлятиму до їхніх гордощів.
Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина.
І так сказав Заратустра людям:
— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.
Ще нива її досить родюча для цього. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище і далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб спромогтись народити зірку-танцівницю. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.
Лихо! Настає той час, коли людина не зможе вже народити зірки. Лихо! Настає час найбільш зневаженої людини, яка вже не зможе зневажати саму себе.
Дивіться! Я показую вам останню людину.
«Що таке любов? Що таке творіння? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима,
Земля змаліла, і вистрибує на ній остання людина і робить усе маленьким. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.
Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!
Час від часу трошки отрути — і будуть приємні сни. А насамкінець багато отрути — це для приємної смерті.
Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.
Ніхто не стає вже ні бідним, ані багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота слухатись? І те, й те завдає надто багато клопоту.
Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні — хто має іншу думку, той сам іде у божевільню.
«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.
Вони розумні і знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлунку.
Вони мають свою невеличку втіху вдень і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.
«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди і кліпають очима.
Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав крик і радість юрби. «О Заратустро,— гукала вона,— дай нам цю останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!»
І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:
— Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух. Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.
Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.
І

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22