Не тільки розум тисячоліть — і безум тисячоліть проривається з нас. Небезпечно бути спадкоємцем. Ми ще змагаємося крок за кроком з велетом випадком, і над людством усім досі тяжіла ще нерозважливість. Нехай прислужиться дух ваш і доброчесність ваша, брати мої, суті землі — і знову означте цінність усіх речей! Через те ви повинні боротися! Через те ви повинні творити! Пізнаючи, плоть очищується; у спробі пізнати вона підноситься; для того, хто пізнає, священні всі порухи; душа в піднесеного радіє. Лікарю, зціли себе сам, і тоді ти поможеш своєму хворому. Коли він побачить своїми очима того, хто сам себе зцілює, для нього це буде найкращою допомогою. Є тисячі стежок, на які ще ніхто не ступав, тисячі здорових способів життя і прихованих островів життя. Ще й досі не вичерпана і не розкрита людина і земля людини. Пильнуйте і дослухайтеся, ви, самотні! Із майбуття віють вітри таємничими змахами крил, і до тонкого слуху долітають добрі вісті. Ви, що сьогодні самотні, ви, усамітнені, колись вам доведеться стати одним народом: із вас, що обрали самі себе, має вирости обраний народ, а з нього — надлюдина. Воістину, цілющою нивою має ще стати земля! І вже повивають її нові пахощі, що несуть зцілення — і нові сподівання! 3 Сказавши слова ці, Заратустра замовк, як той, хто ще не сказав свого останнього слова; довго він зважував нерішуче свою патерицю. Потім він так продовжив мову свою — і голос його змінився: — Тепер, учні мої, я піду сам! Ви також ідіть, і також самі! Так хочу я. Воістину, раджу я вам: ідіть від мене і захищайтеся від Заратустри! А ще краще — соромтесь його! Може, він вас ошукав. Людина пізнання повинна не тільки любити своїх ворогів, але й уміти ненавидіти друзів своїх. Погано віддячує учителеві своєму той, хто назавжди лишається тільки учнем. І чом би вам не поскубати вінок мій? Ви мене шануєте, та що буде, коли одного разу надломиться ваша пошана? Остерігайтеся, щоб вас не розчавив ідол! Ви кажете, що віруєте у Заратустру? Та що важить Заратустра! Ви — ті, що віруєте в мене? Та що важать усі віруючі! Ви ще не шукали себе, а вже знайшли мене. Так чинять усі віруючі, тому так мало важить будь-яка віра. Тепер я наказую вам згубити мене і знайти себе, і аж тоді, як усі ви мене зречетесь, я знову прийду до вас. Воістину, брати мої, іншими очима тоді я шукатиму загублених своїх, іншою любов'ю я вас тоді любитиму. І колись ви ще маєте стати моїми друзями й дітьми одного сподівання — тоді я захочу втрете побути з вами, щоб святкувати разом великий полудень. І це той великий полудень, коли людина стоїть на середині свого шляху від звіра до надлюдини і святкує свою дорогу до надвечір'я як найвище своє сподівання, бо це дорога до нового світанку. І той, хто простує до схилку, благословить тоді сам себе, бо він був сполучною ланкою, і сонце його пізнання стоятиме в зеніті його полудня. «Померли усі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина»,— така має бути у час великого полудня наша остання воля! Так казав Заратустра. З німецької переклав Анатолій ОНИШКО