Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений, володар чеснот.
Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається уст моїх — і вони залишаються розтулені.
Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає у мене думки — і стою тоді я дурний, мов ця кафедра.
Та не довго стою я тоді — я вже лягаю.
Так Заратустра мудреця того слухав і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:
— Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.
Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Такий сон заразний, навіть крізь грубу стіну він заразити може.
Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.
Мудрість його закликає: пильнуйте, щоб мати глибокий сон. І воістину, якби життя не мало глузду, й мені довелося вибирати безглуздя, то воно, це безглуздя, й мені здалося б найбільш вартим вибору.
Тепер мені ясно, чого люди, шукаючи колись учителів чеснот, шукали передусім. Міцного сну, шукали вони і макоцвітної доброчесності!
Для всіх оцих славетних мудреців за кафедрами мудрість була сном без сновидінь: кращої суті життя вони не відали.
Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго ще їм стояти — вони вже лежать.
Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.
Так сказав Заратустра.

ПРО ТИХ, ХТО ВІРИТЬ У ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ

Сягнув одного разу і Заратустра бентежною думкою по той бік людини — як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді тут світ.
Сновидінням видався мені тоді тут світ і поетичним творінням Бога — барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.
Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.
П'янка це радість для страдника — відвернути погляд він страждань своїх і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.
Це світ, вічно недосконалий, відображення вічного протиріччя і недосконале відображення, п'янка радість для його недосконалого творця; таким я сприймав колись світ.
Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Та чи справді по той бік людини?
Ох, брати мої, цей Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!
Людиною він був, до того ж лише злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного праху та полум'я прийшов він, цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!
Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний прах на гору, яскравіше полум'я знайшов у собі. І погляньте! Тоді відсахнувся привид від мене!
Вірити в такі привиди тепер було б для мене, того, хто одужав, стражданням і мукою — тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто вірить у потойбічний світ.
Страждання і неспроможність — ось що сотворило всі потойбічні світи, а також ота куца безумність щастя, що її зазнає лише найстражденніший.
Втома, що хоче одним стрибком, стрибком смерті досягти кінця, злиденна втома невідання, що навіть не хоче вже нічого хотіти,— це вона сотворила всіх богів і всі потойбічні світи.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духа останні мури.
Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в землі,— ось що чуло,